Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

всі знали — Лицар десь її прихопив, коли вертав до Києва з крижацької війни. Повернувся Лицар раніше всіх, бо ніби захворів на пропасницю. Але про людське око — велика і таємна була в нього здобич — скарбниця одного крижацького стягу. А його джури пригнали віз із смолоскипами німецькими. Ніби іншої здобичі не дісталося славетному Лицарю! Ну, а молодичку бачили всі. Ще в Лицаря був небіж. Ледащо й нахаба, проте красень мальований. При дядькові він і не дивився на його коханку. Але їм обом і не треба було довго — в одну мить одне одного вподобали і злигалися. Злигавшись у блуді, стали думати, як їм з-під Лицаревої руки вислизнути. Думали вони та й вирішили втекти з Києва. Та який же дурень тікатиме без тугої калити?! У Лицаря повні комори добра, а в скриньках срібло і всілякі коштовності. Та знов-таки — якщо вкрадуть з дому, то їх Лицар і сам почне ловити і уряду зголосить про свою біду. Якщо ж захопити хоча б частку крижацького скарбу, то вже величезна здобич! І нікому Лицар не писне, що його пограбовано. А сам на власну руку не зможе шукати злодіїв, бо він весь час був у воєводи в замку напохваті. Спочатку змовники шукали в будинку по всіх закапелках, потім у службах, далі по всій садибі. Та все марно. Тоді молодичка Сусанна здогадалась обпоїти Лицаря дурманним зіллям і вивідати в нього самого.

Як замислили, так вони і вчинили. Лицар, обпоєний зіллям та розомлілий від її пестощів, разбалакався, розпатякався… Та, коли наступного дня прийшов до тями, щось йому здалося дивним у вчорашньому сп’янінні. Почав він випитувати свою коханку. Вона відпиралась, викручувалась. Та він до кінця їй не повірив. І настрахав тим, що пообіцяв розвідати, чи не діставала вона в кого із київських знахурок дурманне зілля. Блудниця Сусанна смертельно злякалась. І, лише випала нагода, все розповіла небожеві.

— Чом би тобі не отруїти його? — спитав наляканий небіж. — Ти з ним і спиш, і до столу сідаєш. Підсип йому. І кінець. Старий жере понадміру і п’є добряче. Ніхто й не запідозрить, якщо він раптом сконає… Скажуть — завжди не знав міри, от і трапив його наглий кінець!

— Ні, тепер уже не вийде. По-перше, по зілля мені вже не вибратись. По-друге, зараз правдиві знахурки та відьмачки пішли геть з города по зілля. Бо скоро їхні гульбища на Лисій горі. По гульбищах настануть відьомські жнива! Ти повинен його притопити на Корчуватських озерах. Він двічі тебе підбивав по минів їхати на озера. Ти відмовлявся. Тепер погодься! Обов’язково підпій його. Без усякого зілля! А там і притопиш. Скажеш, що він поліз у найгустіші корчі й там зачепився.

Вони свою змову-розмову вели в стайні. І треба трапитись такій пригоді — в тій стайні у сіні відсипався зморений Ілько. Вони запізно його побачили. Наче він і міцно спав, і лице в нього було заспане і спухле, як вийшов із стайні. Як не підсипалась Сусанна до кухаря, не змогла напевно взнати, упевнитись, що він не чув їхньої змови.

Тому й вирішили вкоротити віку хлопцеві.

Все діялось перед Великоднем. Бо якщо не сплутав по старості літ, то й наш Великдень, і латинський у той рік збіглися…

Яких тільки наїдків не наготував, не напік Ілько на свята. Лицар просто умлівав на кухні від пахощів та виду всіх витворених наїдків! І не міг нахвалитися своїм кухарем. Коли Ілько кінчив, лицар щедро його винагородив — казали, що подарував йому сарацинський срібний перстень із чорним каменем. Ніби той перстень чарівний був і носив його один знаменитий крижак. Нагородив, та відпочити не дав. Загадав допомогти завтра старому Казимирові. То був старий-престарий лях-зайда. Колись він учив Лицаря і списом управлятись, навчав лицарському звичаю. Бо казали, що був із високої шляхти. Так от до старого Казимира мали прийти на Великдень його учні. Вони вибились у Польщі на великі нобілі. А в Києві об’явились в якійсь пильній і нагальній справі королівського двору. Забаглося їм після служби розговітись не за столом воєводи, а в халупі свого старого укоханого вчителя. Тому й надіслав Лицар кухаря до свого старого вчителя. Для Сусанни і небожа — чудова, щаслива нагода. У них був вечір і ніч, щоб зготувати пастку Ількові.

Ілько вийшов із садиби, коли ще не бралося на світання. Бо в старого Казимира його чекала велика робота. Десь посеред шляху у вузькім завулку перейняли його троє волоцюг. Один мовчки підступив упритул і вдарив ножем Ілько, коли виходив з дому, сховав тацю за поясом, щоб мати вільні руки. У лівиці ніс ножі, а в правиці — доброго кованого черпака. Зі страху Ілько шарпонувся набік, і ніж, що встряв у тацю, обломився. Знов же з остраху Ілько щосили влучив черпаком по голові першого напасника. Той захитався. Він зразу ж повторив удар. Той завалився на хідник, наче куль соломи. Хоча ті двоє волоцюг спершу спинилися, але враз отямились і поперли з обох боків на Ілька. Отут Ілько й показав, що він не сірий челядинець. Влучно вправився черпаком і вибив у одного ніж, а другому розсік лоба на весь мах. Може б, він когось із них і порішив, та зопалу забув про різаки в лівиці. А напасники підхопили третього і втекли, наче зайці. Звичайно, стражники за ними не побігли. Ілька, який не гадав ні тікати, ні ховатися, потягли до лавного порубу. Щоправда, під обід його випустили і віддали все його начиння. Бо хтось із базарних стражників признав у ньому Лицаревого кухаря. У той час, коли Ілько трусився в порубі, старий Казимир почав непокоїтись. Коли сонце височенько підкотилося, він не дотримав свого гонору і надіслав із сусідським хлопцем цидулку Лицареві. Хлопець віддав цидулку тій сучій Сусанні.

Страшенно вона зраділа, бо гадала, що спекалась небезпечного свідка. Хотіла порадуватись разом із своїм крутілем. Але той чомусь не з’являвся. Хоч добре знав, що сьогодні Лицар поїде