Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер

Айва. Ти й так її зіграєш — там нема чого вчити, а тільки гарчати.

В. Шекспір, «Сон літньої ночі»

Смішне й урочисте дивно перемішались у цій сцені. Звір усе ще погойдувавсь невтомно, але його кумедні спроби наслідувати Девіда одразу ж і припинились, як псалміст покинув поле дії. Геметові слова сказано було по-англійському, і Данкенові вони видались не без прихованого змісту, хоч тим часом ще не зрозумілого. Міркуванням на цю тему хутко поклав край ватаг, підійшовши до ложа хворої і відігнавши жінок, які з'юрмилися тут побачити вмілість незнайомцеву. Йому скорилися мовчки й неохоче. А коли в лункому скелястому проході завмер останній відгомін від стуку вхідних дверей, він показав на свою непритомну дочку й сказав:

— Тепер нехай мій брат явить свою силу. Так недвозначно покликаний до виконання прибраних своїх обов'язків, Гейворд зрозумів, що зволікати було б небезпечно. Збираючись із думками, він вирішив удатися до заклять та чудернацьких ритуалів, що під покрівцем їх індіянські чаклуни звичайно ховають своє неуцтво та безсилля. Бувши в такому розколошканому стані, річ цілком імовірна, що він скоро вчинив би яку фатальну помилку. Але, на щастя, вже першу його спробу перепинив сердитий рик чотириногої істоти. Тричі він намагався почати — і щоразу наражався на опір ведмедя, дедалі погрозливіший та лютіший.

— Хитрі духи ревниві, — сказав гурон. — Я йду. Брате, ця жінка — дружина одного з найхоробріших моїх юнаків. Будь справедливий до неї. Заспокойся, — додав він, пробуючи втихомирити невдоволеного звіра. — Я йду.

Він зараз же й вийшов, і Данкен опинився в. цьому дивному порожньому приміщенні сам на сам з безнадійно хворою жінкою та розгніваним небезпечним звіром. Ведмідь з характерним своїм порозумінням дослухався до ходи індіянина, а коли почулась луна від других причинених дверей, обернувся, перехильцем підійшов до Данкена й сів перед ним, випростуваний, мов людина. Юнак стривожено розглянувся за якою-небудь зброєю, тепер уже не в жарт побоюючись нападу.

Але настрій тварини раптом наче змінився. Замість і далі гарчати або якось інакше виявляти свій гнів, весь її волохатий тулуб заколотився, немов дрижаки його посіли. Величезні незграбні пазури задлубилися по-чудному біля вищиреної морди, і поки Гейворд занепокоєно стежив за цими рухами, грізна голова відпала набік, а з-під неї вигулькнуло чесне й суворе обличчя розвідника, який від щирого серця сміявся притаманним йому безгучним сміхом.

— Тс-с! — застеріг Гейворда обережний лісовик, щоб той не вигукнув з великого дива. — Ці шельмаки близько, і будь-який звук, не схожий на чаклування, може як стій їх сюди накликати.

— Навіщо цей маскарад? І чому вдались ви до такого ризикованого заходу?

— Е! Буває так, що всі розрахунки летять шкереберть через якусь випадковість, — відказав розвідник. — Але всяка історія починається од початку, тож я все вам і розповім своїм ладом. Після того як ми розійшлися, коменданта й сагамора я залишив у старій бобриній хижці. Там їм безпечніш від гуронів, ніж у самому форті Едварді, бо серед цих індіян з північного заходу ще не завелося крамарів, і вони бобрів шанують більше, як їхнє хутро. Тоді ми з Анкесом, як і домовлено було, подалися до другого селища. Бачили ви хлопця?

— На превеликий жаль! Він — бранець і засуджений до страти завтра на схід сонця.

— Я цього й побоювався, — уже не так жваво мовив розвідник. Але скоро він опанував себе й твердим голосом провадив далі: — Оце, власне, його нещастя й привело мене сюди — не міг же я покинути такого хлопця на поталу гуронам. А втішилися б негідники, якби могли до одного стовпа припнути і Прудкого Лося й Довгого Карабіна, як вони мене називають! Тільки чом дали вони мені це ім'я? Адже мій «оленебій» та ті канадські карабіни не більше між собою подібні, як глина й кремінь!

— Не відходьте від суті, — перебив його нетерплячий Гейворд. — Гурони ж кожну мить можуть повернутись.

— Не бійтесь. Чаклунові дається свій час, так само як і мандрівному провідникові у селищах білих. Що нашу розмову не переп'ють, ми гарантовані так само, як і священник, починаючи двогодинну казань. Отож ми з Анкесом спіткали загін цих шельмаків, що повертався з походу, і хлопчина трохи задалеко вирвався, як на розвідника. Правда, не можна його й винуватити — гаряча кров у хлопця, а тут ще гурон виявився боягузом і, втікаючи, навів Анкеса на засідку.

— І дорого він заплатив за цю слабкодухість!

Розвідник значливо черкнув рукою по горлу й кивнув головою, — мовляв, «я розумію». Потім повів далі, вже голосніше трохи:

— Втративши хлопця, я напосівся на гуронів, як ви, певно, здогадуєтесь. Дійшло до сутички з одним-двома з їхніх, що відстали, хоч це тут ні до чого. Коли я підстрелив тих двох гемонів, то вже без нових перешкод підійшов під саме селище. Випало так, чи, вірніш, на це була виразна воля провидіння, що натрапив я на їхнього славетного чаклуна. Він саме перевдягався, готуючись стати на бій з сатаною. Ну, я легенько й лупонув його по голові, відбив ошуканцеві памороки на часину. Тоді заткав йому рота жменею горіхів, щоб не галасував, і прив'язав між двома деревцями, а сам нап'яв на себе його ведмежу. шкуру, аби й далі своє робити.

— Але ж і чудово вдаєте ви звірину! Самого ведмедя могли б осоромити.

— На бога, майоре! — відповів улещений лісовик. — Кепський був би з мене учень, якби, стільки років проживши в лісовій глушні, не вмів я наслідувати вдачі й рухів цієї звірини. Коли б це рись чи й ціла пума — то я б так зіграв, що тільки ну! А вдавати такого тупака, як ведмідь, якоїсь там зграбності й не треба. Хоча, правда, легко його й переграти. Еге ж, перебільшити природу куди простіше, ніж їй дорівнятись. Не кожен наслідувач це знає, але воно так. А втім, уся наша праця ще попереду. Де ж наша панночка?

— Хтозна! Я заглядав до всіх хатин у селищі й ніде ані сліду не завважив.

— А ви чули, що псалміст сказав на відході: «Вона близько й чекає на вас»?

— Я гадав, що то про нещасну цю жінку…

— Простак той налякався й трохи ніби не до речі бовкнув, але він щось мав на думці. За цими стінами цілий табір можна заховати. А що ведмідь повинен уміти лазити по стінах, то я й зазирну поверх них. Є ж десь тут, либонь, горщики з медом, а я, ви