Перстень Борджіа - Володимир Нефф
Проминувши папське місто Авіньйон, славетний міст якого, що нині веде в порожнечу, тоді ще був цілий, Петр відчув, що його добрий, терплячий кінь у милі і потребує заміни. Та перш ніж вони досягли найближчого села, кінь несподівано спіткнувся і впав на коліна. Петр зіскочив, аби допомогти йому встати; нещасна тварина пробувала це робити, але коли з останніх решток сил зводилася на тремтячі ноги, враз упала на бік, ніздрі забарвилися кров’ю, і вона здохла.
Оце так пригода, оце так програш, негідний Петра Куканя із Кукані. Лютий сам на себе й на сліпоту своєї жадоби помсти, яка змусила його переоцінити витривалість коня і на самому початку свого шляху через Францію загнати його до смерті, він поспіхом, бо наближалися сутінки, зняв усю упряж з нещасної кобили, закинув собі на плечі й рушив швидким і довгим солдатським кроком на північ, долиною Рони, лишаючи по праву руку передгір’я Альп, усіяні брилами, поміж якими траплялися гайки фруктових дерев. І тут його спіткала ще одна неприємність, бо за півгодини енергійної ходи, вийшовши з березового гайка, через який пролягала дорога, за якихось двадцять кроків перед собою побачив ченця в такій самій сутані капуцина, яка була й на ньому, — з таким же довгим вістрям каптура, яким капуцини зовнішньо різнилися від інших францисканців, — лише незмірно ветхою, латаною–перелатаною, вимащеною і обдертою. Чернець потихеньку простував, сховавши руки у з’єднаних рукавах сутани й насунувши каптур ледь не до половини обличчя, рішуче чалапав босими ногами по болоту й калюжах і неголосно, мелодійно щось мугикав собі під ніс.
Розпочати розмову з незнайомим капуцином — це дійсно було останнє, чого б Петрові хотілося, бо хоча він і був знавцем у багатьох галузях, до того ж у багатьох видатним фахівцем, світ чернечий, монастирський, належність до якого він демонстрував своїм одягом, був йому не лише чужим, але й огидним. Оскільки капуцина, що співав попереду, він не міг обминути, бо місцевість була безлюдна й гола, Петр наддав ходу, аби рішуче обійти його; але коли він так марширував, подумки даремно намагаючись пригадати, як буде по–французькому «слава Ісусу Христу», збираючись на ходу кинути це привітання францисканцеві, чоловік у сутані зупинився і, привітно усміхнувшись устами, прикритими великими брудними вусами, мовив:
— Господь послав мені тебе саме вчасно, добре, що ти поспішив, сину. Тепер заспіваємо на два голоси.
«Грім би тебе побив», — подумав Петр.
— Дякую за запрошення, отче, — відповів він. — Але сутеніє, а я падаю від утоми, бо, бачите, втратив коня, змок до кісток і хотів би якнайшвидше опинитись під дахом біля вогню.
— Місто Оранж уже недалечко, а решта дороги мине якнайприємніше, коли ми разом заспіваємо, — вів далі чернець. — У місті легко знайдемо добрих людей, які запропонують нам окраєць хліба і захисток від негоди.
«Хай тобі біс», — подумав Петр, бо ці ченцеві слова нагадали йому, що орден францисканців, точніше, капуцинів, жебрущий і що його члени мусять жити лише з милостині.
— А може, — додав обідраний чернець, — я розповім тобі щось корисне. Та поки заспіваймо. Я починаю, а ти продовжуй перший рядок, коли я співатиму другий, і так без перерви аж до «дін–дан–дон», тоді знову починай це спочатку, ти ж це знаєш, сину?
І він розпочав хрипким баритоном:
— Frère Jacques, frère Jacques…
Коли він закінчив цей рядок, Петр повторив його з тої ж ноти і в тому ж темпі, але у чеській версії:
— Брате Єне, брате Єне…
Бо цієї пісні його колись навчив батьків родич, фратер Августин. Вона співалася як канон, коли співаки, хай їх було двоє, троє або й четверо, співають усі те саме, але роблять паузу в один такт щодо попереднього. Коли Петр починав своє «брате Єне», чернець співав уже другу строфу «Dormez — vous, dormez — vous?», Петр заспівав чеську версію цієї фрази «вже не спи, вже не спи», коли чернець перейшов до третьої строфи «Sonnent les matines, sonnent les matines», якій відповідало чеське «на утреню дзвони дзвонять, на утреню дзвони дзвонять» і яку Петр заспівав, коли чернець закінчив перший куплет канона впевненим «дін–дан–дон, дін–дан–дон». Коли з Петрових уст прозвучала чеська репліка цієї ономатопеї[23], що нагадувала звук дзвону, себто «бім–бам–бум, бім–бам–бум», чернець уже знову повторював першу строфу «Frère Jacques, frère facques» і так далі аж до кінця, і знову спочатку аж до нескінченності.
Вони стиха співали й співали, злагоджено прямуючи, і їхній спів — Петрів чеський, ченців французький — переплітався нібито незалежно, а насправді у певній єдності, і втішено линув у густі сутінки, що поглинали обідраний пізньою зимою край.
Петрові спочатку було прикро й соромно, бо мав враження, що ще ніколи в житті він не потрапляв у дурнішу і смішнішу ситуацію, але чим далі йшов він, співаючи, поруч із ченцем, що так само співав, то більше це йому подобалося: за незмірної й цілковитої непевності долі, яка була попереду і назустріч якій він вирушив, керований єдиною, сильною, але невиразною думкою про помсту, цілковита залежність співу, коли він у будь–яку мить знав точно, що пролунає наступної хвилі, здавалася йому втішною і заспокійливою своєю незвичністю. Це звучало мов хвала чи подяка, як оголошення миру і спокою, який обидва подорожні в сутанах приносили, тихо тріумфуючи, до міста Оранж, котре до цієї миті, як усі інші міста на світі, кипіло від брудної людської заздрості. Та коли вони наблизилися до перших будинків перед мурами, чернець несподівано припинив спів і сказав:
— Ну, досить, бо зараз для нас настає блаженство вище й делікатніше, ніж радість зі співу, щастя, яке відчуває людина, звільняючись від самої
