Перстень Борджіа - Володимир Нефф
— Я чекав цих слів вашої величності, — сказав Петр.
— Але мариш ти чи ні, — вів далі султан, — йдеться про стосунки й події чотирирічної давності. Як це так, що ти саме зараз знову згадав про того свого Джованні, якому я до певної міри заздрю, бо знаю, що мене, Пана Двох Святих Міст, ти ніколи не любитимеш так, як ненавидиш його, і що моя величність, найдобріша і найсправедливіша, тобі, невдячному, завжди буде набагато байдужіша за твого мерзотного Джованні. Як і чому ти згадав про нього саме тепер, та ще й так сильно, що геть змарнів і пожовк від прагнення повибивати йому зуби й розпороти живіт?
— Недавно, кілька днів тому, я довідався, мій високий господарю, — відповів Петр, — що цей боягуз, якого я вважав знищеним і безсилим, зовсім не знищений і безсилий, а далі чинить злочини на ниві міжнародної політики, порівняно з якими його дотеперішні інтриги просто ніщо.
Почувши про міжнародну політику, султан знову закам’янів.
— Що це за міжнародна політика? — сказав він. — На мій погляд, успадкований від великих попередників і предків, міжнародна політика означає винищення гяурів вогнем і мечем. Ти сам, Абдулло, розпочав велику політичну справу — відродження турецької величі. Тому я зробив би велику політичну помилку, якби дозволив тобі припинити цю справу хоча б на кілька місяців. Отож не говорімо про це.
Але почав про це розмову вже через два наступні дні Петрового згасання:
— Йдеться не лише про те, — сказав він, — що, коли я відпущу тебе зі своєї служби на довший час, мені в час твоєї відсутності буде нестерпно нудно й пусто, бо ж не буде нікого, хто б мені показував, як я вже звик, зворотний бік речей. Йдеться також, і це головне, про те, що нововведення, запроваджені тобою в моїй імперії, без твоєї постійної присутності й нагляду можуть погіршитись, перекрутитись і переплутатись, і що суспільне життя Османської імперії знову повернеться до того, яким було, доки ти привидом не виринув з–під землі. Яничари відкинуть нові мушкети і знову вхопляться за свої старі палиці, багатії відкличуть із війська своїх рабів і ляжуть на пухові перини з гарними хлопцями, а чужоземні вчителі нової тактики швидше, ніж ти гадаєш, почнуть викладати свої премудрості у класах перед порожніми лавами.
— Я вже думав про це, — мовив Петр, — на своїй посаді Знання Його Величності я продумав і зважив усі питання, які неодмінно виникнуть перед вами, мій мудрий володарю. Але в цій справі я покладаюся на незмірну могутність і силу вашої величності, яка доброзичливо ставиться до моїх замірів і планів…
— Дай мені спокій, — перебив його султан.
— Крім того, моя певність спирається на вірність і розум мого приятеля Ібрагіма, який чудово проявив себе як найвищий командир яничарів, здобувши не лише повагу, але й любов своїх людей і, врешті, на те, що організаційні нововведення, запроваджені мною, вже прижились і діють. Зрештою, я стверджую, що три місяці, яких, сподіваюся, вистачить, аби здійснити те, що я запланував, час недовгий, а, навпаки, вельми короткий, і, крім вашої величності, ніхто не мусить знати, куди я від’їжджаю і коли повернуся: завтра чи післязавтра. Гадаю, що повернуся назад ще раніше, ніж стане всім відомо, що мене немає на території Османської імперії.
Почувши це, султан заплакав.
— Бачу, марно було б забороняти тобі те, що ти задумав. Я мушу відступитися від тебе, хоча дуже звик до твоєї присутності: гаразд, іди по свого Джованні, на якому тобі залежить більше, ніж на будь–кому з людей, скільки їх є на світі, і вчини з ним якнайлютіше; якщо хочеш, мій головний кат порадить тобі, як убивають людей. Але спочатку присягни мені Аллахом єдиним, котрий всемогутній у всьому, що повернешся до Стамбула, як тільки закінчиш свою справу.
— Вашій величності, — сказав Петр, — добре відомо, що я не вірю в Аллаха і за свої дії можу поручитися лише своїм словом.
— Справді, я забув, що ти мусульманин лише honoris causa[22], хоча й поводишся завзятіше за найпалкіших правовірних, — мовив султан. — Та нехай, я знаю, що єдине твоє слово має більшу вагу, ніж десять присяг лицемірних підлабузників. Іди, і нехай твої дії супроводять ласкаві очі Всемилостивого.
— Нема божества, крім Нього, і все в Його волі, — пролунав голос недоумкуватого принца Мустафи, який під час усієї розмови з Петром сидів тихенько у своєму куточку й грався перловими чотками.
Потім, сказавши дружині, чорноокій Лейлі, що їде в просте службове відрядження, Петр попрощався з нею цілком по–буденному, навіть не сподіваючись, що за кожним його кроком пильно стежать, і відплив, переодягнутий простим матросом, на кораблі «Вендетта», який колись був гордістю його власної флотилії.
ПЕТРОВА ЗУСТРІЧ ІЗ ПАТЕРОМ КАПУЦИНОМПодорож до Марселя, приємна і спокійна, тривала двадцять шість днів і минула без пригод. Саме коли вони підходили до гавані, із замку на поблизькому острівці Іф, який слугував за в’язницю, пролунало кілька гарматних пострілів на знак того, що одному із в’язнів пощастило втекти. Капітан заборонив чоловікам покидати корабель, доки не вивантажать кедрове дерево, але Петр за своєю звичкою уночі спустився в море, тихо зісковзнувши по якірному ланцюгу, й доплив під водою до берега, що також відбулося без особливих ускладнень, якщо не зважати на те, що йому довелось ударом ребром долоні у скроню оглушити наглядача молу.
Щойно підсох його одяг і щойно розвиднілося, а одне і друге сталося не зовсім рано, бо стояв морозяний початок березня і сонце сходило пізно і мляво, Петр відвідав першого лахмітника, котрий відчинив зранку свою крамничку, і за гроші, якими був щедро напханий шкіряний черес, одягнутий просто на тіло, купив одяг, непримітність якого здалась йому дуже, навіть винятково, вигідною, — сутану жебрущого ченця капуцина. Замаскований таким чином, а отже, й невпізнанний, у кольчузі, з гострою рапірою та двома пістолетами, схованими