Карбід - Андрій Степанович Любка
Тим часом моторчик усередині все не вгавав, постачав ногам дурну енергію, тож Тис майже бігцем перетнув двір, заскочив у сарай, звідки вже за мить викотився на старому велосипеді. Перекидаючи ногу через раму, почув тріск у штанах, які розлізлися ззаду, але вже не мав часу на зміну вбрання. Та й хто би там розгледів дірку на задниці у велосипедиста. Принаймні так вважав Тис, а в нього як-не-як була вища освіта. Доїхати з першої спроби вдалося не дуже далеко: штанину зажувала зірочка, ногу скрутило — і незграбний велосипедист, утративши керування, з гуркотом, як Дон Кіхот, звалився зі свого залізного коня ще у власному дворі. Довелося кілька хвилини пововтузитися, звільнюючи одяг з-під ланцюга, а тоді Тис вийняв з нагрудної кишені дві прищіпки, прихопив ними штанини знизу, підвівся, сплюнув, застрибнув на велосипед і помчав вулицями, мов третьокласник: швидко й віражами, здіймаючи за собою куряву й розганяючи зграї бездомних псів, що дрімали на осонні.
Ікар у Ведмедеві був особою знаною й авторитетною. Із Тисом вони зналися і навіть приятелювали (спочатку більше Ікар із Тисом, тепер навпаки) ще зі шкільної парти, за яку класна керівниче Ліза Павлівна посадила їх разом. У школі їм було добре: обоє рябоє, любили втнути якусь дурницю, разом прогуляти урок, поспускати колеса на велосипедах однокласників чи насцяти в квіткові вазони сусіднього класу. Життя недарма, мабуть, звело їх докупи, бо Ікар і Тис взаємно доповнювали один одного: у школі Ікар, або — як його називали, Степан, а оскільки походив з угорської родини, то й Іштван — списував у Тиса, якому навчання давалося легше. Після випускних їхні шляхи розійшлися: Іштван пішов у місцеве ПТУ вчитися на автомеханіка, а Тис вступив на історичний факультет Ужгородського університету. Після закінчення університетських студій Тис повернувся до Ведмедева вчителювати, подарувавши таким чином Ікарові можливість віддячитися за списані колись домашні завдання й контрольні. Ікар став бізнесменом (як гордо називали його сусіди й родина) чи то пак контрабандистом (як називали його місцева газета й міліція), тож у складні й убогі дев'яності мав живі гроші, які час від часу й зичив Тисові — ясна річ, знаючи, що вчитель ніколи не зможе та навіть і не подумає їх повернути.
Бізнес Ікара розпочався того ж дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, і закордонний паспорт набув чинності. Він тоді ще навчався в ПТУ, але вже й підпрацьовував у місцевому автосервісі. Увечері він затримався після роботи, а коли старший механік пішов додому, взяв тачку, на якій вони завтра за допомогою зварювального апарата й повітря з компресора мали розширити бак. Шляхом нагрівання металу шістдесятилітровий бак старенької допотопної «Ауді» автомайстри перетворювали на майже столітрову посудину. Це було вигідно власнику, оскільки він міг вивозити за кордон, в Угорщину, у півтора рази більше соляри, яка в сусідній країні коштувала втричі дорожче. Спритний ділок зливав соляру, як казали у Ведмедеві, «на мадярах», продавав її тамтешнім водіям, а сам на залишку повертався до Закарпаття. Звісно, за таку «ходку» доводилося ділитись і з митниками, які здирали по гривні з кожного літра, але весь фокус полягав у тому, що вони вважали бак «Ауді» стандартним, шістдесятилітровим, тому брали з контрабандиста 58 гривень (по літру витрачалося на дорогу туди й назад). Саме від власника тієї «Ауді» Ікар і навчився приказки, що в майбутньому стала його життєвим кредо: не наїбу — не проживу.
Отож, у день свого вісімнадцятиріччя Ікар затримався в майстерні, сів за кермо «Ауді», закинув п'ять пляшок горілки, два блоки сигарет, заправив машину й поїхав в Угорщину. Там злив соляру, продав удвічі дорожче горілку й сигарети, на зворотню дорогу закупив мандаринів, що тоді в Україні були гострим дефіцитом, шоколадок і жуйок з іноземними етикетками, за які діти могли пиляти своїх батьків цілодобово. Прибутком від соляри Ікар поділився з митниками, а мандарини й солодощі продав одразу після перетину кордону місцевим перекупникам. Відігнав машину назад в автосервіс і о четвертій ранку вже був у своєму ліжку. Всього за ніч він заробив 45 доларів — місячну зарплатню кількох українських учителів.
«Бізнес» йому сподобався, тому Ікар продовжував за копійки працювати в автосервісі, вночі на чужих автівках ганяючи контрабанду. Варто наголосити, що був він людиною дуже цілеспрямованою, тому жодної копійки із зароблених грошей не витрачав, збирав їх, плануючи наступного року купити власний автомобіль, який покладе край його псевдороботі у сервісі. Ця націленість на мету була головною рисою його характеру: якщо Ікар переймався якоюсь ідеєю, то заспокоювався лише тоді, коли доводив справу до кінця. Тож дуже швидко, ще двадцятирічним, заслужив собі ділову репутацію у Ведмедеві й найближчих пунктах перетину кордону. У двадцять п'ять він уже міг похвалитися чималими статками, автопарком із кількох машин (кожна мала бак, як у підводного човна), дружиною й мандатом депутата Ведмедівської міської ради.
За п'ятнадцять років, що спливли відтоді, трюк із перевезенням пального втратив бізнесовий сенс. Угорщина вступила до Євросоюзу, і ціни на бензин та дизельне паливо стали середньозваженими — як у цілій Європі. Якась різниця, правда, все одно зберігалася, але прогодувати вона могла хіба що одну людину, маргінального контрабандиста. Митники тепер записували показник пального, занотовували кілометраж, тож якщо людина поверталася на той же кордон через півгодини з порожнім баком і проїхавши всього три кілометри, то на неї чекав великий штраф. Тому водії завозили бак пального, продавали його за кордоном, а тоді заїздили на якусь парковку й стояли там по п'ять-шість годин. Кілометраж вони намотували спеціальним приладом, схожим на м'ясорубку: під'єднуєш його до спідометра, крутиш ручку — й за кілька хвилин отримуєш
