Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Гикнувши, наче в нього перехопило дух, вартовий упав на бік. Олексій навалився зверху, затиснув йому рота.
— Готовий? — спитав, з'явившись з темряви Воронько.
— Здається, готовий…
— Поспішаєш ти, Альошо! — повчально сказав Воронько. — Преш, як оглашенний, мало не розбудив передчасно!
— Не помітив я його, — переводячи дух, винувато відповів Олексій.
Бандит був обвішаний зброєю: самих тільки пістолетів різних систем чотири — на ремінці через плече, за пазухою і в обох халявах чобіт, крім того — мисливський ніж, шабля, гвинтівка і чотири гранати. Весь цей арсенал чекісти не чіпали, зняли тільки гранати. Кожен узяв по дві.
Повільно, щоб не накликати на себе дворових собак, чекісти пішли на край хутора, де стояла хата, яку займав Марков.
Вони підходили до хати, коли трапилось те, в чому однаковою мірою були винні обидва — і Воронько, і Олексій. У них не піднялась рука добити приголомшеного бандита, і це була фатальна непоправна помилка.
Вартовий, здоровенний паруб'яга, полежавши на мокрій траві, опритомнів. Кубанка, очевидно, значно пом'якшила удар, завданий йому Олексієм. Отямившись, зрозумівши, що з ним сталося, він закричав не своїм голосом і заходився палити в повітря одразу з двох пістолетів.
Луснула, розірвалася над хутором тиша. Дружно завалували собаки. Загрюкали двері, подекуди посипалося скло. За хвилину з дворів уже виводили коней — їх не розсідлували навіть на ніч. По вулиці заметушилися сполохані тіні.
Воронько штовхнув Олексія до тину в колючі зарості бур'янів. Ніхто не звернув на них уваги. Бандити вирішили, мабуть, що хутір оточений червоними. Деякі кинулися на берег, до шаланд…
У такій метушні легко було добратися до лісу через городи, тим більше, що задум Воронька провалився — це було цілком очевидно. Але тут Воронько припустив другу помилку.
— Відсидимося! — твердо сказав він, коли Олексій потягнув його у ворота найближчого двора. — Зараз вони затихнуть. Це навіть на краще: побачать, що тривога марна, спокійніші будуть… А хочеш, іди, я сам упораюсь. Правда, йди, Олексію, навіщо двом рискувати!
— Заткни пельку! — грубо відповів Олексій.
Паніка уляглася досить швидко. Бандитам неважко було переконатися, що ніяких червоних біля хутора нема. З свого сховища під тином чекісти чули, як вони робили допит вартовому. Той нічого до пуття не міг пояснити. Що він бачив? Якусь неясну тінь, що несподівано виникла перед ним. Та й цей спогад Олексій вибив з нього.
— Спав, сучий син, на варті спав! — кричав хтось, мабуть головний, і картав вартового добірною брудною лайкою.
— Та ні, не спав я, їй-богу!.. — виправдовувався той. — Поглянь, яку вони мені гулю насадили!..
— От я зараз покажу тобі гулю!.. — І лунали удари.
Вартовий кректав і намагався щось довести.
— Почекай!.. — Олексій пізнав голос Маркова. — Пусти його. Потім поквитаємося. А ви… — це стосувалось бандитів, які з'юрмилися навколо, — хутко по дворах. Обшукайте кожен куток!..
Не змовляючись, Воронько і Олексій позадкували до розчинених воріт, заповзли у двір і, підвівшись на ноги, побігли до тину, який відділяв городи.
Усе могло обійтись благополучно, якби їм вдалося непоміченими перестрибнути через тин. Але на подвір'ї Олексій перекинув свиняче корито, посковзнувся у розлитому пійлі і впав, а коли підводився, на нього накинувся, давлячись від озвірілого гавкання, собака. Олексій відкинув його, але той знову вчепився за штани. Волочачи його за собою, Олексій дістався до тину. Але час був уже прогаяний.
На воротах з'явилися бандити.
Воронько був уже в городі. Він закричав:
— Стрибай!
І коли Олексій перевалився через тин, жбурнув у двір гранату, а слідом за нею другу…
Потім вони бігли по грядках, по жорсткій стерні хлібного поля…
Кулі свистіли навколо. Позаду, галасуючи, бігли бандити…
Чагарник на галявині впивався в обличчя, в руки, в одяг твердими жалами колючок. Чекісти пробралися крізь нього, і ліс прийняв їх у свою рятівну темряву…
ЗВОРОТНА ПУТЬ
— Мене, здається, зачепило… — сказав Воронько.
Вони швидко йшли, кваплячись вибратися з лісу до світанку. Ліс був невеликий. Вранці кінні бандити оточать його, і тоді втекти буде важко.
По дну того самого ярка, по якому вони вдень обходили хутір, чекісти дісталися до шляху на Олешки, але тільки наблизилися до нього, як почули кінський тупіт і звернули вбік. Ліс швидко скінчився. Деякий час вони йшли полем, перетнули сухий яр, знову йшли полем і, нарешті, заглибилися в якийсь невеликий гайок. Тут можна було вважати себе в безпеці.
— А мене зачепило, чуєш, Олексію… — повторив Воронько.
Останню третину шляху він ішов, важко ступаючи, згорбившись, піднявши плече, і якось незграбно, лівою рукою, притискаючи до тіла правий лікоть. Олексієві бандитська куля трошки подряпала шию. Ранка боліла, і хлопець мовчав, сердячись на Воронька за те, що трапилось. Якби той не надумав відсиджуватись у бур'яні, можливо, їм усе-таки., вдалося б прикінчити Маркова…
Воронько сказав утретє:
— Зачепило мене… — Помовчавши, додав: — Сядьмо, Олексію, подивитися б треба… Щось не зрозумію… — і раптом похитнувся, схопився за дерево і, з сухим хрускотом лущачи долонями кору, сів на землю.
Олексій злякався. Тільки тепер він збагнув, що така людина, як Воронько, не скаржитиметься та ще тричі не повторюватиме своєї скарги без дуже серйозних на те підстав.
— Що з вами, Іване Петровичу? — спитав Олексій, нахиляючись до нього.
Воронько, притулившись лобом до дерева, дихав з хрипом, і здавалося, ніби кожний віддих коштує йому величезних зусиль.
— Іване Петровичу!..
Воронько промовив, відпочиваючи після кожного слова:
— Подивись-но, Олексію… що… в мене… тут… — він указав на своє праве плече. — Сірники є?.. В мене візьми… в кишені…
Розгорнувши комір гімнастьорки, Олексій побачив при світлі сірника, що тільник Воронька чорний від крові. Він спробував стягти гімнастьорку.
— Ріж! — сказав Воронько. — Руки не підніму… Плювати…
Складаним ножем Олексій розрізав гімнастьорку і тільник до пояса. Шарячи пальцями по опуклих, липких від крові грудях товариша, він намацав трохи нижче ключиці рваний край рани.
Розірвавши сорочку, Олексій туго забинтував нею плече товаришеві. Потім сяк-так натягнув розрізану гімнастьорку.
— Йти зможеш? — спитав Олексій.
— Зможу, чого там…
Підвівшись на ноги з допомогою Олексія, він таки пройшов ще метрів двісті по м'якому схилу, сам спустився в яр і тільки тут, почувши десь поблизу дзюрчання струмка, винувато сказав:
— Альошо… водички б мені!
Коли Олексій, по дзюрчанню знайшовши струмок, приніс у кашкеті води, Воронько лежав на боці, зігнувши коліна і притиснувшись щокою до трави. Воду він випив жадібно, мокрим кашкетом втер обличчя й шию і знову ліг.
Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.
— Туго, Іване Петровичу? — здригаючись від
