Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.
«Вартовий, виходить, — подумав Олексій. — Цього раніше…»
Другий, зовсім ще молодий, на вигляд колишній кадет або гімназист-старшокласник, сидячи на лаві біля ліжка, мив ноги в тазу. В нього були рожеві, немов ошпарені вуха. Вимивши одну ногу, він поклав її на коліно, витер строкато вишитим рушником і обережно поставив на підлогу круглою п'ятою.
Троє вечеряли. Двоє з них сиділи спиною до вікна, їх обличчя Олексій не бачив. Третій, мабуть, старший, лисий, з калмицькими вилицями, повільно жував, напівзаплющивши очі.
Високий на зріст чоловік у жилеті поверх випущеної з штанів сорочки, сівши на краєчок ліжка, щось швидко розповідав. У нього рухалася чорна плоска борода.
Біля дверей на табуреті були складені шаблі, кілька кобур, під стіною стояли гвинтівки.
Олексій дивився на все це, стиснувши наган і поклавши палець на спуск. Він знав: варто натиснути його — зникне тиша і вже не відновиться. І сам він од важкої розслабленості перенесеться в гарячкову поспішність Він заздалегідь уявив собі, що станеться. Засмикається наган, затопить кімнату гуркотом… Що буде далі, він уявити не міг, але знав: що б там не було, кожний м'яз діятиме безпомилково, випереджаючи свідомість.
І все-таки він не поспішав. Хотілося не ворушитись, відчувати поки що слухняне тіло і дивитися, дивитися, запам'ятовуючи все до найменших подробиць…
Кремезна коротконога жінка поставила на стіл глиняний глечик із сметаною. Молодий бандит, той що мив ноги, ущипнув її за круту спину. Вона завищала й засміялась.
Бандити зареготали. Дрібно, прикриваючи рота, сміявся здоровенний чоловік. Рудий біля печі щось крикнув, і молодий, обхопивши жінку, притягнув її до себе. Вона верещала, відштовхуючи його.
Судорожно ковтнувши слину, Олексій просунув наган у скло…
Здавалося, ніби вихор увірвався в хату, і, зметені ним, зірвалися з місця, безглуздо переміщаючись, предмети.
Пронизливо пролунав жіночий крик. Збита з печі лампа гепнула на підлогу, і відразу ж на мостині спалахнув і поповз низький лахматий вогник…
Не помічаючи, що осколки скла ріжуть йому обличчя, Олексій майже до пояса вліз у вікно. Він стріляв розраховано, точно — спочатку в того, що біля печі, потім у тих, що сиділи за столом, потім у молодого.
Рудий розвів руками і впав наперед, описуючи головою дугу. Старший бандит, схопившись, повалив стіл на тих, що сиділи спиною до вікна, — вони були вбиті, коли підводились, — а сам спійманий кулею вже біля табурета із зброєю, зігнувся і ткнувся головою в стіну… Молодий перевернув миску і, немов послизнувшись у калюжі, упав поруч неї.
Коли в нагані не лишилося патронів, Олексій відкинув його, вихопив другий, Воронька…
Усе було скінчено, проте він ще деякий час не ворушився, всією вагою повиснувши на підвіконні. Дивився в хату, на полум'я, що розгорялося, і на розлиту сметану, яка тоненькою цівкою стікала в отвір від сучка на мостині.
Отямившись, Олексій відскочив од хати і швидко пішов назад, до комор.
Відчував, як при кожному кроці щось боляче б'є в стегно. Олексій засунув руку в кишеню і лише тоді згадав про свої дві невикористані лимонки…
У селі били на сполох. Високе полум'я обшарювало хмари, і вони спалахували, багровіли, накриваючи село широким розжареним склепінням. Іржавочервоні відблиски танцювали на неспокійній поверхні річки, освітлюючи нерухоме обличчя Воронька, що лежав на кормі розвалистого незграбного човна.
Переправившись на правий берег, Олексій повернув човна проти течії, опустив весла і довго дивився на заграву, що мерехтіла вдалині…
РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ
Дев'ятого листопада 1920 року Херсонський військовий трибунал у справі «контрреволюційного підпілля в Олешках» засудив до розстрілу п'ятнадцять чоловік. Серед них були і Діана Михайлівна Федосова, дівиця, 1901 року народження, росіянка, з дворян, службовка, і Павло Никодимович Глущенко, міщанин, 1886 року народження, український націоналіст, одружений, і Солових Владислав Адамович, теж міщанин, 1893 року народження, поляк, холостий, службовець телеграфу…
Вирок оскарженню не підлягав і десятого на світанку був виконаний.
Рішення військового трибуналу збіглося з найбільшим успіхом Червоної Армії на фронті: були прорвані білогвардійські укріплення на Перекопському перешийку. Почалося визволення Криму.
Тоді ж відділ боротьби з бандитизмом херсонського ЧК приступив до операції по знищенню банди Смагіних.
Але раніше треба розповісти про деякі події, що відбулися в житті Олексія Михальова.
Болісно і тяжко переживав Олексій смерть Воронька. Він готовий був приписати собі одному всю вину за його загибель. Не було дня, щоб він, перебираючи в пам'яті подробиці їх невдалої вилазки, не картав себе за те, що не добив вартового, що не умовив Воронька забиратися з хутора відразу, як тільки вартовий зчинив тривогу, що не послухав Воронька і тягнув його на собі, а не пішов, як той пропонував, в Олешки по підмогу — а може, й справді встиг би привести?! Він уже страшенно шкодував і досадував, що взагалі добився дозволу на цю справу.
Йому здавалося, що товариші теж осуджують його.
Коли Олексій привіз у Херсон убитого Воронька, в Степіно був посланий на баржах кінний загін ЧОПу під командуванням Філімонова. Бандитів там уже не застали: вони встигли переправитися на правий берег, і Філімонов рушив слідом за ними.
Поблизу села Воскресенки він наздогнав і оточив братів-розбійників. Бій був гарячий, але довести справу до кінця Філімонову не вдалося, частина банди — а з нею Марков і обидва Смагіни — вирвалася з оточення і втекла. Філімонов понад місяць переслідував їх, але це не привело до бажаних наслідків…
Обставини, при яких загинув Воронько, Олексій докладно виклав у доповідній записці на ім'я голови ЧК. Проте він не знав, що з Філімоновим у Степіно поїхав співробітник «б. б.» Матвій Губенко, якому Брокман доручив ретельно перевірити все, що написав Олексій. Губенко незабаром повернувся і доповів, що факти підтвердилися. Хуторяни засвідчили, що вночі, після переправи Смагіних, на правобережжі серед смагінців, що лишились на хуторі, був переполох. Гадали, що на хутір випадково забрели червоні і, напоровшись на бандитів, «покидали бомби та й втекли. Шукали їх, шукали другого дня навколо, тільки нічого не вишукали». А пізніше пішла чутка, що в селі Козачі Лагері червоні перебили до останнього величезну банду. Старанний Губенко з трьома
