Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Поки йшло слідство в справі контрреволюційного підпілля, Олексій тільки раз зустрівся із своїм шурином. Це трапилось у перші дні після його повернення із Степіно.
Справу віз сам Величко. Глущенко спочатку відмагався, видавав себе за біженця з-під Києва, що осів на господарство у Таврійській губернії. Тоді Величко викликав Олексія. Не підготовлений до зустрічі з ним, Глущенко був так ошелешений, що пикате обличчя його в одну мить обм'якло і зморщилось, наче мішок, коли з нього відразу все витрусити.
— Знаєш цю людину? — спитав Величко.
Глущенко заперечно похитав головою.
— Ні… Ні. Звідки ж?.. Не відаю, хто це такий!..
— Не впізнаєш? — сказав Олексій, підходячи ближче. — А ти краще придивись, либонь не чужі! Ну, впізнав?.. Це, товаришу Величко, моєї сестри чоловік, Глущенко Павло Никодимович. За свідченням Федосової — український націоналіст, був членом повстанкому під Катеринославом у минулому році… А раніше служив прикажчиком у магазині готового одягу. До німців підмазувався… У Маркова зв'язковим був, тримав на хуторі явку. Це він приніс Федосовій пекельну машину — я сам бачив…
Величко записав показання Олексія в протокол.
— Ну як, тепер признаватиметеся? — спитав він Глущенка.
Той беззвучно хляпнув губами.
— Підпишись, Михальов, — сказав Величко.
Олексій узяв ручку, нахилився над столом. Тоді Глущенко, нарешті, глухо промовив:
— Олексій… Альошо… Що ж ти? Рідну людину… Адже так чекали тебе…
В кулаці Олексія хруснула зламана ручка.
— Рідну?.. Контра ти! От я тобі покажу рідну!
— Ей-ей! — гукнув Величко. — Опам'ятайся!
Тремтячою рукою, ледве володіючи собою, Олексій поставив свій підпис і вискочив з кімнати…
А через два дні Величко прийшов до нього, пом'явся і сказав, дивлячись у куток на запилений штабель книг Воронька:
— Там у мене сестра твоя сидить, зайди… — і, помовчавши, додав, немов переборюючи ніяковість — Між іншим, спитай, може вона щось знає.
… Постаріла Катя. З'явилася в неї рихла, нездорова повнота, в очах днювали якась безпорадність, покірливість, навколо рота пролягли скорботні зморшки. Побачивши ці нещасні очі і зморшки біля рота, Олексій відчув одночасно і жаль до сестри, і полегшення. В глибині душі він побоювався, що життя з Глущенком не минуло безслідно для слабохарактерної, піддатливої Катерини, що і її, дочку червоного командира і більшовика, він зумів навернути в свою погану віру. Зацьковані очі сестри ясніше за слова говорили про те, яке в неї було життя з чоловіком: жила як живеться, плакала, підкорялася, не вдумуючись у те, що відбувається навколо неї. Були в ній якесь отупіння і втома, якась затурканість і сум. Навіть сиділа вона по-новому, принижено згорбившись, склавши на колінах великі, порепані руки, одягнута а зношену баб'ячу накидку.
Важко сказати, чого було більше в їх зустрічі — гіркоти чи радості.
Виплакавшись, Катя розповіла, що чотири місяці тому вперше одержала звістку від батька — він був у Сибіру, воював там з Колчаком, усе питав, де Олексій, тільки вона не відповіла: Глущенко не дозволив.
— Як же це так! Адресу хоча б пам'ятаєш?
— Забула, Альошенько! Паша лист порвав. Він же не любив батька!
Ну що з нею робити! Хай уже так: знає, що батько живий, — і то добре!
— Альошо, а ти що… чекіст?
— Чекіст.
Катя подивилася на нього з острахом, який в ній, дружині Глущенка, викликало це слово. Потім спитала:
— А що з ним буде, з Пашею?
— Про нього забудь, — відводячи очі, сказав Олексій.
Сестра заридала, Олексій обняв її.
— Ну, годі, годі!.. Який він тобі був чоловік! Мучив він тебе. Тепер разом житимемо, в Херсоні… Мені ось, мабуть, кімнату дадуть. Батька знайдемо. Ну прошу, не плач!
— Поба-чи-ти б… Його… хоча б! — крізь ридання вимовила вона.
— Ні до чого! Зразу треба відрізати. Ну, годі, Катю, сестричко!
Ні про що він її, звичайно, не розпитував. Тільки пізніше обхідними запитаннями з'ясував: на хуторі, за свинарником, є льох, в ньому Глущенко сховав якісь ящики, що йому їх привозили здалеку…
Через чотири дні на хутір був відправлений чекістський наряд, і Катя поїхала з ним. Сказала, що по речі. Назад вона не повернулася. Прислала записку.
«Дорогий братіку Альошенько, не гнівайся на мене, поживу поки що тут. Поплачу одна. Господарство теж не кинеш. Ти вже не гнівайся, рідненький мій!..»
Чесно кажучи, Олексій був навіть радий цьому. Він одвик від сестри. Її безперервні сльози, скарги на його безсердечність, просьби допомогти чоловікові і визволити його з біди і цілковите нерозуміння того, чим жив Олексій, — усе це віддаляло його од Катерини, викликало часом роздратування, до якого примішувалася ще й образа за те, що вона не зберегла батькової адреси. Для Олексія це було гірше, ніж зрада.
Чекісти привезли з хутора три ящики з боєприпасами…
В день від'їзду Катерини у голови ЧК відбулася чергова оперативна нарада. Коли вона закінчилась, Брокман попросив Олексія лишитися.
— Відправив сестру? — спитав він.
— Відправив.
— Посидь. Давненько я з тобою не розмовляв. — Брокман сів за стіл і, набиваючи люльку, спитав: — Що у вас там вийшло з Іларіоновим?
Олексій давно чекав цієї розмови.
— Не спрацювалися, — сказав він похмуро.
— А хто винен?
— Вам видніше. Може й я. Він начальник, я — підлеглий…
— Гм, значить, ти… — ніби зважуючи його слова, промовив Брокман.
Він прикурив і, попихкуючи димком, зауважив між іншим:
— Швидко помилки визнаєш… А скажи, якби було по-іларіоновському, втік би Марков чи ні?..
— Може і не втік би…
— Та-ак, — Брокман, усе ще помітно шкутильгаючи, підійшов до вікна, прихилився до підвіконня. — Дивно… — промовив він. — Невесела картина. Я от помітив: коли людина надто швидко визнає свої помилки, це або боягуз, або зрадник. Сиди! — гримнув він на Олексія, який схопився. — Одержуй, що заслужив! І без істерик мені тут! — додав він, хоч Олексій не вимовив жодного слова.
Олексій сів на стілець і так закусив губу, що відчув у роті солонуватий присмак крові.
«Так і треба! — подумав він. — Так і треба!..»
Брокман мовчав довго, дуже довго, і грізним здавалося Олексієві це мовчання. Він навіть здригнувся, коли
