Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

Про кращого супутника Олексій і мріяти не міг. Він з надією глянув на Величка.

Той замислився, примруживши розумні, стомлені від недосипання очі.

— Чорт з вами, їдьте!

… Треба було дістати верхових коней або в крайньому разі воза і знайти шлях до Степіно. Вони пішли до Марусі.

Маруся і її заплакана глуха тітка укладали у пофарбовану, оббиту візерунчатою жерстю скриньку нехитре Марусине придане — різні полотняні дрібниці. Маруся засяяла, побачивши Олексія і Воронька, вона з радістю повідомила, що її переводять у Херсон. Величко сказав: «Досить, насиділася тут, у Херсоні теж роботи вистачає». Тепер вона поїде разом з усіма — для неї знайдеться місце на одній з шаланд. Але коли чекісти сказали, чого прийшли, її наміри вмить змінилися. Дівчина відразу ж висловила бажання супроводжувати їх і помітно образилася, коли Воронько рішуче відкинув її пропозицію. «Справа, — сказав він, — небезпечна, не жіноча. Що там буде — невідомо, і возитися з жінкою нема часу».

Дістати коней виявилося нелегко. Виручив знову дядько Селемчук, до якого Маруся повела чекістів.

Цей рятівний дядько Селемчук, — Олексій, нарешті, побачив його, — був саженного зросту дід, сплетений з міцних вузлуватих сухожиль, костистий, з запалимо грудьми і прямою спиною. Селемчук сказав, що в самих Олешках зараз коней він не знайде, але версти за три-чотири від міста живе його кум, у якого є коник і таратайка.

— Ходімо до кума, — запропонував він. — Той не відмовить.

Біля міської застави вони попрощалися з Марусею. Дівчина притримала Олексія за руку.

— Ти гляди там… — сказала вона, дивлячись у підборіддя Олексієві. — Обережніше все-таки…

— А що?

— Нічого. Так. Але взагалі… — І на мить підвівши до нього почервоніле обличчя, повернулась і пішла назад якоюсь невластивою їй напруженою ходою.

Олексій кілька разів здивовано озирався і дивився їй услід. А Воронько, який краєм вуха чув їх розмову, сказав півголосом, щоб не чув дядько Селемчук:

— А дівчина до тебе той… присохла.

— Скажете!

— Точно! Я в таких речах не помиляюсь. — І, помовчавши, додав розсудливо: — А що? Дуже навіть симпатична дівчина, самостійна.

Олексій відмахнувся, але всю дорогу з незрозумілим хвилюванням думав про Марусю і згадував її обличчя з ямочкою на правій щоці і маленьким ротом.

Кум дядька Селемчука, Огій Васильович Кучеренко, похмурий і лисий чоловік, з носом, до того подзьобаним віспою, що він нагадував губку, погодився відвезти їх до Степіно, але чекати добу чи дві, поки вони впораються із справами, рішуче відмовився.

— Я ще завидна назад повернуся, — сказав він. — Неспокійно стало. Вчора он банда налетіла. Тепер, мабуть, бродить навколо. А Степіно, знаєш, що за місце? Там бандюгів видимо-невидимо, вся округа аж кишить!

— Гаразд, — сказав Воронько. — Нехай в один кінець. Назад самі коней дістанемо, а ні — конфіскуємо в якогось куркуляки.

Через півгодини вони виїхали. День був вітряний, але теплий. По небу метушливо бігли хмари, немов поспішали кудись до місця осіннього збору.

Недовго їхали степом, що шелестів обпаленим сонцем ковилем. Вітер підмітав шлях, відносив куряву вбік, і вона широкою імлистою завісою повисла над суходолами. Потім шлях пішов уздовж річки, то віддаляючись од неї, то спускаючись до самого берега, зарослого високими і рідкими кущами верби.

Села і хутори Кучеренко об'їжджав. Поводився він дуже неспокійно: страшенно боявся зустрічі з бандитами. Незважаючи на зовнішню похмурість, він був балакучий і всю дорогу розповідав про бандитські розправи з тими, хто тримається Радянської влади. Таких історій Кучеренко наслухався силу. А зовсім недавно до нього на проживання з Гуляйпільського району перебралась овдовіла сестра. Чоловік її служив у Червоній Армії, був поранений, і його відпустили додому. Місця там. махновські, навколо куркульня. Колишнього червоноармійця цурались, як прокаженого. Якось вдень у хату зайшли двоє — обидва в червоних галіфе, озброєні до зубів. Спитали, де хазяїн. Сестра Кучеренка відповіла, що хазяїн у полі. Вони суворо наказали їй з хати нікуди не виходити і лишилися чекати. Потім звеліли накривати на стіл. Передчуваючи біду і сподіваючись задобрити страшних гостей, жінка виклала їм усе, що було в хаті, і навіть півпляшки самогону дістала. Тільки почали їсти, повернувся чоловік. «Як же ти невчасно прийшов!» подосадував один з «гостей».

— Ну, сідай, закусуй, не соромся…

Йому налили самогону, цокнулися, примусили випити за «самостійну Україну». Цілу годину мирно розмовляли, розпитували, де воював, як думає господарювати. Сестра Кучеренка вже сподівалась, що все обійдеться добром. Коли підвелися з-за столу, один сказав — За розвагою про справу забули. Ходімо на двір, побалакати треба….

Вивели хазяїна на подвір'я і повісили на перекладині воріт.

— Сестру не зайняли, — розповідав Кучеренко, скоса позираючи на придорожні кущі, — але вона все одно розумом ослабла, заговорюється, наче блаженна. Воріт бачити не може. Тільки гляне — криком кричить, покійник їй ввижається.

Воронько смоктав кінчик довгого вуса.

— Найгірша штука — бандити, — сказав Кучеренко. — Цю болячку трудно вилікувати. Бачив коли-небудь пожежу на торф'янику? Ні? Вогонь у землю йде. Загасиш в одному місці, а він в іншому пробився. В цьому загасиш, гульк, а вже у п'яти місцях палахкотить. А то буває, що й нема нібито вогню, а все одно димом несе, в п'яти пече…

— Нічого, дядьку Огій, загасимо, дай строк!..

Олексій дивився на жовтозелені полотнища листя, що пропливали мимо, і думав про своє. Про Катю, про те, як доведеться зустрітися з нею, і про батька. Наскільки ближчим і зрозумілішим був би йому тепер батько, коли б їм довелось побачитися. І пригадалось йому, як шість років тому батько, збираючись на фронт, перш ніж надовго, а може й назавжди, покинути сім'ю, вирішив поговорити з ним, сподіваючись, мабуть, заронити в душу сина зерно власної віри в майбутнє. Тоді Олексій вперше почув слово «соціалізм». Батько довго і терпляче пояснював його значення. В той вечір Олексій майже нічого не зрозумів, крім того, що соціалізм — це хороша справа і батько за нього — стіною. Але чіпка, сприйнятлива хлоп'яча пам'ять зберегла все від першого до останнього слова. Цю єдину бесіду, коли батько розмовляв з ним, як з рівним, Олексій згадував часто, щоразу виявляючи все глибше й глибше розуміння її. А потім батьківські слова немов розчинились у свідомості, і Олексій уже не міг пригадати, що йому сказав батько, а що він зрозумів самостійно. Він пізнав ціну людської крові, яка рясно поливала простору землю, щоб на ній краще, надійніше зійшло передбачене батьком майбутнє… Олексій багато що зрозумів, і