Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Він пригорнув Роберта й поцілував його в обидві щічки, ще вогкі від сліз молодої дівчини.

Опис зустрічі був би неповний, коли не сказати, як щиро вітали на яхті майора й географа, з якою вдячністю згадували великодушного Талькава. Леді Гелена вельми жалкувала, що не може потиснути руку славному індіянинові. Мак-Наббс після перших привітань зачинився в своїй каюті, щоб нарешті як слід поголитися. А Паганель весело пурхав, наче бджілка, від одного до другого, повсюди збираючи мед люб’язностей і усмішок. Йому хотілось обійняти весь екіпаж “Дункана”, і, вважаючи леді Гелену, а також Мері Грант за його невід’ємну частку, він почав саме з них, закінчивши містером Олбінетом.

Стюард визнав, що найкращий спосіб віддячити за таку чемність — запросити всіх до столу снідати.

— Сніданок! — вигукнув Паганель.

— Так, пане Паганелю, — відповів Олбінет.

— Справжній сніданок, за справжнім столом, з приборами й серветками?

— Звичайно, пане.

— І нас не частуватимуть ані сушеним м’ясом, ані крутими яйцями, ані струсевим філе?

— Та що ви, пане, — докірливо вимовив стюард, ображений за своє ремесло.

— Я не хотів вам дошкулити, мій друже, — відповів учений усміхаючись. — Але за місяць ми призвичаїлись їсти, простягтись на землі, якщо не сидячи верхи на гілляках. Тому ваш сніданок здається мені мрією, вигадкою, химерою!

— Отож ходімо, пане Паганелю, переконаємось, що це реальність, — мовила леді Гелена, не в силі стримати сміх.

— Дозвольте запропонувати вам руку, — сказав ґречний географ.

— Чи не буде, сер, яких розпоряджень щодо “Дункана”? — спитав Джон Манглс.

— Після сніданку, мій любий Джоне, — відповів Гленарван, — ми гуртом обміркуємо план нової експедиції.

Пасажири й молодий капітан зійшли вниз до кают-компанії. Механік дістав розпорядження тримати яхту під парами, щоб рушити за першим наказом.

Щойно поголений майор й інші мандрівники, які нашвидку перевдягнулися, сіли до столу.

Сніданкові містера Олбінета віддали належне. Його визнали чудовим, вишуканішим навіть за розкішні бенкети в ііампі. Паганель двічі брав собі кожної страви, як він запевняв, “через неуважність”.

Почувши це злощасне слово, леді Гленарван поспитала, чи частенько люб’язний француз допускався властивого йому гріха. Майор і лорд Гленарван перезирнулись, посміхаючись. А Паганель щиро засміявся й заприсягся честю, що не припустить жодної неуважності під час дальшої подорожі. Потім він дуже дотепно розповів про свою невдачу з іспанською мовою і про пильні студії твору Камоенса.

— А втім, — мовив він наприкінці, — нема лиха без добра, і я анітрохи не шкодую, що помилився.

— Чому ж це, шановний друже? — спитав майор.

— Бо я знаю тепер не тільки іспанську, але й португальську мову. Я розмовляю двома мовами замість одної!

— Слово честі, мені це й на думку не спало, — відповів Мак-Наббс. — Вітаю вас, Паганелю, щиро вітаю!

Всі заплескали Паганелеві, котрий не втрачав марно жодної хвилини: він примудрявся водночас їсти й сипати безперестанку дотепами. Але він не помітив дечого, що, проте, впало в око Гленарванові: уваги Джона Манглса до своєї сусідки за столом, Мері Грант. Ледь вловимий знак, який подала Гленарванові дружина, впевнив його — це було “саме так”. Він ласкаво глянув на юну пару й звернувся до Джона Манглса, але з іншого приводу.

— А як минула ваша подорож, Джоне? — спитав він.

— Якнайкраще, — відповів капітан. — Тільки я повинен вам доповісти: ми пливли не Магеллановою протокою.

— Он як! — вигукнув Паганель. — Ви обійшли мис Горн, а мене з вами не було!

— Ну то повісьтеся! — озвався майор.

— Егоїст! Ви радите мені таке, бо хочете забрати собі на щастя, як то роблять забобонні люди, мою мотузку! — відказав йому вчений.

— Та годі-бо вам, дорогий Паганелю, — втрутився до розмови Гленарван. — Ви ж не всюдисущий, щоб поспіти скрізь водночас. Не могли ж ви перетинати простори пампи й воднораз плисти повз мис Горн!

— Ваша правда, але однаково мені дуже шкода, — відповів учений.

По тому ніхто вже не зачіпав Паганеля, й Джон Манглс почав розповідати про своє плавання. Йдучи повз американське узбережжя, він оглянув усі острови західних архіпелагів, але не знайшов жодного сліду “Британії”. Біля мису Пілар, котрий лежить у самого війстя Магелланової протоки, знявся дужий супротивний вітер, і “Дунканові” довелося повернути на південь. Яхта проминула острови Безнадії, піднялась до шістдесят сьомого градуса південної широти, обійшла мис Горн і, залишивши позаду Вогняну Землю, пройшовши крізь протоку Лемера, поплила вздовж берегів Патагонії.

Там, на широті мису Коррієнтес, їх спіткала жахлива буря, та сама, що налетіла на наших мандрівників. Але “Дункан” стійко витримав негоду й вже три дні курсував поблизу берегів, коли постріли звістили про прибуття так нетерпляче очікуваної експедиції. Що ж до леді Гленарван і міс Грант, то капітан “Дункана” був би несправедливий, коли б не визнав їхню виняткову мужність. Вони не злякались шторму, а коли й тривожились, то лише за своїх друзів, які відважно блукали аргентинськими степами.

На цьому Джон Манглс закінчив свою розповідь. Лорд Гленарван подякував йому й звернувся до Мері Грант.

— Люба міс, — сказав він, — я бачу, що капітан Джон віддає належне вашій героїчній поведінці. Ви почували себе добре на борту його судна, і я радий з цього.

— Хіба ж могло бути інакше? — відповіла Мері, глянувши на леді Гелену, а може, нишком і на молодого капітана.

— О, моя сестра дуже вас любить, містере Джоне, — вигукнув Роберт, — і я також!

— І я так само люблю тебе, мій хороший хлопчику, — відповів Джон Манглс, трохи збентежений Робертовими словами, від яких запаленіло злегка личко Мері Грант. Бажаючи змінити розмову, Джон