Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
— Ви зайняті, отче, і, якщо не помиляюсь, вивчаєте новий спосіб розмножування рукописів за допомогою машин[149], — звернувся до нього король. — Хіба можуть речі, що мають таке ремісницьке й земне значення, цікавити того, перед ким небо розгорнуло свої простори?
— Брате мій, — відповів Мартівалле, бо так мешканець цієї келії мусить звати навіть і короля Франції, коли він як учень вшановує його своїми відвідинами, — вірте мені, що, розглядаючи цей винахід, я так само ясно, як і в поєднанні небесних тіл, бачу в ньому певне передвістя дуже жахливих і чудесних змін. Коли я думаю, яким повільним і невеличким струмочком досі просочувалося до нас знання, як важко здобути його навіть тим, хто з запалом шукав його, як нехтують ним ті, хто береже свій спокій і гаразд, як легко цей струмочок міг загубитися або й остаточно пересохнути під час кожної навали варварства, — коли я думаю про все це, то не можу не дивуватися долі майбутніх поколінь і не захоплюватися нею! Їх зрошуватиме знання, як перші нестримні, благодатні дощі землю після посухи, запліднюючи одні місця та затоплюючи інші, змінюючи всі форми суспільного життя, створюючи та розбиваючи старі релігії, засновуючи та знищуючи королівства…
— Стривай, Галеотті, — перебив його Людовік. — А чи стануться всі ці зміни в наш час, протягом нашого життя?
— Ні, мій королівський брате! — заперечив Галеотті. — Цей винахід можна порівняти з молоденьким, тільки-но посадженим деревцем, яке для наступних поколінь принесе плоди такі ж лиховісні і разом з тим такі ж дорогоцінні, як і плоди райського дерева, плоди пізнання добра і зла.
Трохи помовчавши, Людовік сказав:
— Хай тоді майбутнє і має з ними справу, а ми люди цього століття й займатимемося його справами. Доволі кожному дню свого клопоту. Скажи мені, чи розробив ти гороскоп, який я передав тобі на розгляд і про який ти мені вже дещо казав? Я привів тобі того, чию долю він провіщає, щоб ти, як хіромант, подивився на його долоню, якщо тобі буде завгодно. Це спішна справа.
Огрядний мудрець підійшов до юного воїна і втупив у нього свої великі проникливі чорні очі, немовби вивчав кожну рисочку його обличчя. Почервонівши й розгубившись під пильним поглядом шановного й владного вченого, Квентін опустив очі й доти не підіймав їх, доки не почув звучного наказу астролога:
— Дивися на мене. Не бійся і простягни руку!
Уважно поглянувши на долоню Квентіна згідно з правилами своєї таємничої науки[150], Мартівалле відвів короля на кілька кроків і сказав тихим голосом:
— Мій королівський брате, фізіономія цього юнака і те, що написано на його долоні, напрочуд підтверджують як дані його гороскопа, так і ваші власні висновки, висловлені на підставі досвіду, якого ви набули в нашій науці. Все це провіщає, що цей юнак буде відважний і щасливий.
— І відданий? — спитав король. — Бо відвага й щастя не завжди поєднуються з відданістю.
— І відданий також, — відповів астролог, — бо в його погляді — мужня твердість, a linea vitae[151] на руці дуже глибока й чітка, що означає щиру прихильність до тих, хто йому довіряє. Проте…
— Що проте? — нетерпляче спитав король. — Отче Галеотті, чому ти замовк?
— Вуха короля, — сказав мудрець, — подібні до піднебіння тих хворих ласунів, які не можуть терпіти гірких ліків, хоч вони конче потрібні для їхнього одужання.
— Мої вуха й піднебіння не такі вже пестовані, — сказав Людовік. — Я хочу почути добру пораду і проковтнути цілющі ліки. Я не гніватимусь за суворість одного або за гидкий смак другого. Мене не панькали в дитинстві: моя молодість була молодістю вигнанця й страждальника. Я вмію слухати гірку правду і не ображатися.
— Тоді кажу з усією щирістю, государю, — відповів Галеотті, — коли у вашому замірі є щось таке, що… що, коротше кажучи, могло б потривожити совість, не доручайте цьому юнакові таких справ принаймні доти, доки він не прослужить у вас кілька років і не стане таким самим безсовісним, як і інші.
— Це те, що ти вагався сказати мені, мій добрий Галеотті? І гадав, що твої слова можуть образити мене? — вигукнув король. — Я знаю, ти розумієш не гірше за мене, що державна політика не завжди може керуватися принципами релігії й моралі, хоч у приватному житті саме так і треба поводитися. Чому ми, земні государі, засновуємо церкви й монастирі, подорожуємо до святих місць, накладаємо на себе каяття й виконуємо обітниці, без яких інші обходяться? Все це робиться задля блага й добробуту наших підданих і королівства, які іноді й примушують нас вживати заходів, що суперечать християнській совісті. Але небо милосердне, заслуги нашої святої церкви безмежні, а заступництво Амбренської божої матері та благословенних святих неустанне, невтомне і всемогутнє.
Він поклав свій капелюх на стіл і, побожно ставши перед ним навколішки, прочитав молитву: Sancte Huberte, Sancte Juliane, Sancte Martine, Sancta Rosalia, Sancti qnotquot adestis, orate pro me peccatore![152]
Після цього він ударив себе рукою в груди, піднявся, натяг капелюха і промовив:
— Будь певний, отче мій, коли в нашій справі і є щось таке, на що ти натякав, то виконання його не буде доручено цьому юнакові, і він ні про що навіть не підозріватиме.
— Вельми розсудливо, мій королівський
