Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

Незважаючи на те, що обставини, в яких опинився Квентін Дорвард, цілком заволоділи ним, молодий шотландець, звиклий до диких, пустинних, хоч і величних гір своєї батьківщини і до суворості навіть найкрасивіших її краєвидів, не міг не захоплюватися, дивлячись на цю місцевість, яку мистецтво й природа, створюючи, нібито змагалися між собою. Але незабаром його розбуркав голос старшої дами, настроєний принаймні октавою вище від ноти того ніжного тону, яким вона прощалася з королем Людовіком. Вона бажала поговорити з начальником загону. Стиснувши шпорами коня, Квентін підігнав його вперед і шанобливо відрекомендувався дамам.

— Як вас звати і який ваш ранг?

Він сказав те й інше.

— Чи добре ви знаєте дорогу?

— Я не можу, — відповів він, — претендувати на точне знання її, але в мене є докладні інструкції і на першому ж місці відпочинку нас має наздогнати провідник, на якого можна цілком покластися в дальшій подорожі. А поки що вершник, який щойно приєднався до нас і став четвертим у нашому ескорті, буде нам за провідника.

— А чому саме вас обрали для виконання такого доручення, пане мій? — запитала дама. — Мені сказали, що ви той самий юнак, який недавно вартував у галереї під час нашої зустрічі з принцесою Франції. Мені здасться, що ви надто молодий і недосвідчений для такої служби та що й чужинець у Франції, як свідчить ваша вимова.

— Я зобов’язаний коритися наказам короля, мадам, а не обговорювати їх, — відповів юний воїн.

— Ви благородного походження? — спитала дама.

— З певністю можу твердити це, — відповів Квентін.

— А чи ви не той самий, — боязко запитала молодша графиня, — кого я бачила в заїзді, коли король покликав мене подати йому сніданок?

Знижуючи голос, мабуть, через таке саме почуття боязкості, Квентін відповів, що той самий.

— Тоді мені здається, — сказала графиня Ізабелла, звертаючись до своєї тітки Амеліни, — що ми можемо бути спокійні під охороною цього молодого дворянина. Принаймні він не схожий на людину, якій можна доручити виконання підступного й жорстокого заміру щодо двох беззахисних жінок.

— Присягаюся честю, мадам, — сказав Дорвард, — славою мого дому й прахом моїх предків, що я не міг би навіть задля Франції й Шотландії, разом узятих, зрадити вас або бути з вами жорстоким.

— Добро сказано, — зауважила пані Амеліна. — Але ми звикли чути прегарні слова від короля Франції та його наближених. Саме ці прегарні слова й змусили нас шукати притулку у Франції, тим часом як ми могли б з далеко меншим риском, ніж тепер, знайти його в єпіскопа Льєжського, чи Венцеслава Німецького[159], чи Едуарда Англійського[160]. А що ж вийшло з обіцянок короля? Нас ганебно переховували під негідними для нас плебейськими прізвищами у брудному заїзді, наче якийсь заборонений крам… І нам, як ти знаєш, Марто, — сказала вона, звертаючися до своєї служниці, — нам, що звикли наводити туалет не інакше, як під балдахіном на підвищенні з трьома східцями, довелося одягатися самим, стоячи просто на підлозі, як то роблять молочниці.

Служниця Марта підтвердила, що її пані каже сумну істину.

— Я б хотіла, щоб це було найбільше лихо, люба тітонько, — сказала графиня Ізабелла. — Я б радо обійшлася без зайвої розкоші.

— Але не без товариства, — заперечила старша графиня, — це, моя люба кузино, просто неможливо.

— Я б обійшлася без усього, мила тітонько, — промовила Ізабелла голосом, який проник у саме серце її юного провідника й охоронця, — аби тільки знайти безпечний і певний притулок. Я не хочу, бог свідок, і ніколи не хотіла бути за привід до війни між Францією і моєю рідною Бургундією. Я не хочу, щоб через мене загинув хоч один чоловік. Я тільки просила б дозволу піти в монастир Мармутьє чи в якесь інше місце.

— Ти говориш, як дурне дитя, а не як дочка мого благородного брата, — заперечила дама. — Добре, що є кому підтримати честь і гідність нашого благородного роду де Круа. Як же відрізнили б високородну даму від засмаглої молочниці, коли б заради однієї не ламали списів, а заради другої звичайних палиць? Я вже розповідала тобі, що в моїй ранній молодості, коли я була трохи старша, ніж ти тепер, на мою честь відбувся знаменитий турнір у Гафлінгемі. Тих, хто викликав, було четверо, а тих, хто відповів на виклик, аж дванадцятеро. Турнір тривав три дні і за нього заплатили життям два відважних рицарі. Крім того, було перебито один хребет, одну ключицю, переламано дві руки й три ноги, це без ран і синців, яких не могли підрахувати герольди. І так завжди вшановували дам з нашої родини. Ах, коли б у тебе була хоч половина гордості твоїх благородних предків, ти б знайшла засіб улаштувати турнір при якомусь дворі, де ще цінують любов дам і славу зброї, де твоя рука була б призом, як колись це було з твоєю прабабкою на турнірі в Страсбурзі. Так ти здобула б для себе серце найкращого рицаря в Європі й захистила б права дому де Круа від зазіхань герцога Бургундського й від каверз лукавого короля Франції.

— Але, люба тітонько, — відповіла молода графиня, — я чула від своєї няньки, що хоч рейнграф[161] був найкращим рицарем на великому турнірі в Страсбурзі і, як переможець, добився руки моєї шановної прабабки, проте їхній шлюб не був щасливий, бо рейнграф часто сварився з нею, а іноді й бив її.

— Ну то й