Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Це нечесно, — образився Прунслик. — Я вам усе, тойво, розповідаю, а ви мені — ні.

— Добре, розкажу якось при нагоді, — зітхнув Пинтя. — Хоча це й буде нелегко.

їхню увагу привернув гурт овечок, що паслися на луці. Молодий вівчар у полотняній сорочці, підперезаній очкуром,[3] щось награвав на сопілці, а старий у солом’яному брилі і з довгими сивими вусами помішував страву в киплячому казані. Від смачного запаху у Пинті знову забурчало в животі. Прунслик помахав вівчарям зеленим капелюхом, і вони теж відповіли йому поклоном.

— Мандрівці, не ночуйте в Мертвому лісі! — долинув до них оклик чабана.

— Що ще за Мертвий ліс? — озирнувся Пинтя на пастирів.

— То це та хаща, до якої ми йдемо, — блаженно усміхнувся Прунслик.

— Цей день нарешті сьогодні закінчиться? — зітхнув легінь. — Занадто багацько в ньому загадок.

І хоча ліс прозивали Мертвим, він, на думку Пинті, був звичайнісіньким. Могутні дерева вивищувалися, мов колони. Навкруги буяла зелень. Від віковічних буків віяло спокоєм і затишком. Чогось відразу похилило на сон. Тим паче, що сонце теж ховалося за обрій. День у наших приятелів справді виявився багатим на враження і хвилювання. Хутенько перекусивши в’яленою рибою, що її Прунслик вдосталь насушив на сонці, доки тижнями вистежував Зеленого зайця, приятелі розпалили багаття і посідали довкола нього. За порадою вівчаря, заночувати вирішили на узліссі, не заглиблюючись у хащу.

Про всяк випадок Пинтя за розбійницьким звичаєм влаштував сторожу. Першим випало вартувати Прунсликові, а вже другу половину ночі мав пильнувати отаман — над ранок, як відомо, спати хочеться якнайдужче. Та не встиг Пинтя побачити перший сон, як одразу дав хропака і Прунслик, спершись на свою чудернацьку рушницю, з якої він ще ні в кого не поцілив. Ватра потроху згасала, і час наближався до півночі.

Аж поки з глибини лісу не засвітили жовті очі, що поволі наближалися до мандрівників. Видно, звір був розумний і обережний, бо спочатку все як слід вивчав. Вогонь заіскрив, на мить із темряви вигулькнули міцні ікла, що визирали із хижої пащі. Але тут із хащі висипали вогники. їх було чимало. Вони кружляли і теж поволі наближалися до ватри. Це були світлячки, яких тримали в долоні дивні створіння, що нагадували дітей і привидів водночас. Вони сміялися тоненькими голосами і присвітлювали собі блищиками, немов ліхтариками. Помітивши їх, хижак із жовтими очима вичікувально спинився неподалік.

— Хто се? Хто се? Хто се? — шепотіли духи, розглядаючи сплячих подорожніх.

— Се люди! Се люди! Люди! — захихотіли вони. А далі, схопившись за руки, стали в коло і закружляли довкола Пинті і Прунслика, який аж посвистував уві сні.

Раптом розбійник спросоння прохопився, потерчата (а це були вони) на мить принишкли і навіть світлячків затулили долонями. Але за якусь мить важка голова отамана знову схилилася додолу.

Душі нехрещених дітей затанцювали дедалі хутчіше, а необачні мандрівники дихали щораз тихіше. Прунслик навіть перестав присвистувати.

— співали в хороводі потерчата. Здалося, що подорожні взагалі перестали дихати. Тим часом найсміливіші духи почали обережно витягати в мандрівців зброю: рушницю і пістолі. Бартку дістати було важче, бо Пинтя, скрутившись калачиком, поклав її під голову.

Аж тут із темряви вихопився здоровезний хижак, люто блимнувши жовтими очима. Він голосно клацнув зубами, розриваючи зачароване коло. І, ставши побіля тліючої ватри, грізно загарчав. Це був велетенський вовк. Принаймні так здавалося в темряві. Його огривок настовбурчився, а ноги пружно зігнулися, готові до смертельного стрибка.

Потерчата злякалися несподіваного ворога і кинулися врозтіч. Зате від гамору прокинувся Пинтя і, побачивши коло себе роззявлену зубату пащеку, відразу вхопився за бартку. Мить — і грізна опришківська зброя описала дугу, вдаривши у вовче плече. В останню секунду хижак устиг помітити удар і вчасно ухилився, врятувавши голову. Від болю вовк заскавулів і… залаявся. В Закрайсвітті, схоже, лаятися уміли всі.

— Невдячний! — стогнав вовк. — То так ти мені віддячуєш за порятунок?

Пинтя вихопив пістолі, і якби звір озвався на хвилю пізніше, то вже було б по ньому. Але від несподіваної мови розбійник оторопіло опустив зброю. Тим паче, що хижак не проявляв агресії, вилизуючи поранене плече. Легінь приходив до тями, не розуміючи, чи це йому сниться, чи то тривають дива незбагненного краю.

— Про який порятунок ти мелеш, коли ти нас сплячих ледь не пожер? — нарешті спромігся отаман на відповідь.

— Я вас порятував від сих духів, які хотіли вас приспати навіки, — вовк мотнув головою на вогники, які ще світилися довкола них, але, зрозумівши, що лови програно, потерчата побігли шукати іншу жертву. До ранку було ще далеко.

— То хто ти будеш? — запитав Пинтя трохи згодом, коли нехрещенята з галасом покинули узлісся.

— Янош Кудлош, — відповів незнайомець. Тепер, коли багаття розгорілося з новою силою, Пинтя побачив, що це насправді був не вовк, а великий вівчарський пес.

— То тебе як людину величати, — усміхнувся отаман.

— А я і є людина. Тільки в собачій шкурі, — подивився пес йому пильно в очі, від чого розбійникові пересохло в горлянці.

До ранку вони не спали, тихо перемовляючись біля вогнища. Прунслика Пинтя не будив, бо й так уже настала черга вартувати отаманові. Потерчата їх більше не тривожили. Янош Кудлош оповідав свою історію, а Пинтя слухав, не ймучи віри.

— Я, паночку, був