Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Церцерушка, — промовив замріяно він. — Чого ж ти від мене втекла?

Далі згорнув пір’ячко до своєї картатої хустинки і запхав за черес.

— Пане розбійнику, чи можна мені вже вилізати? — долинув до нього скрадливий голос з човна.

— Атож, брате Прунслику! З такою вдачею, як у тебе, не те, що зайця, а й комара на щоці не впіймаєш! — засміявся Пинтя і попрямував до нього.

Відверто кажучи, розбійник був геть спантеличений. Він ніколи не думав, що за найвищим хребтом лежить така дивна долина, хоча й обходив тутешні гори вздовж і впоперек. Раніше було все зрозуміло: по цей бік — Мадярщина, по той — Польща. Аж тут, виявляється, поміж вершинами є ще й рівнина, та така гладенька, як панський стіл. А тяглася вона аж скільки сягало око. Ще більше отамана непокоїло те, що тут усе було якось не так. Бігали зелені зайці, літали повітрулі, полювали незграбні мисливці.

Казна-що! Отож Пинтя припер Прунслика до верби і вирішив витиснути з нього все, що той знав.

— Пане розбійнику, що ви робите? — злякано забелькотів мисливець, котрого Пинтя прив’язував біля дупла.

— Буду тебе допитувати! — грізно нахмурив чоло розбійник.

— Та я вам і так все розповім!

Однак Прунслик знав небагато. А може, й багато, але не вмів це все вибудувати в логічний ланцюжок. Його оповіді були уривчасті і часом заперечували одна одну. Єдине, що точно збагнув Пинтя: мисливець навіть не підозрює, що перебуває з іншого боку скель.

— Та це ж межа Закрайсвіття! — розминав він свої великі вуха довгими пальцями, коли розбійник його розв’язав. — Жоден розумний чоловік туди не поткнеться. Там нема життя!

— Як це нема життя? — обурився отаман. — А я звідки, по-твоєму, придибав?!

— Йой-ой! — закрив свій величенький ротик Прунслик двома долонями. — То ви звідтіля? А я все гадаю собі, чому досі про вас нічого не чув?

— То що, ви тут всі один про одного знаєте?

— Еге ж!

— Тоді ти маєш знати, що то за дівчина, яка коли сміється, з її уст злітає троянда, а там, де вона ступає, виростає срібний сад.

— То це всі відають, — зблиснув у посмішці заячими зубами Прунслик. — Це ж принцеса Геремія, донька короля Урбана III.

— О, та тут є й король! — присвиснув Пинтя. — А якщо є король, то є й варта. А якщо є варта, то вона повинна когось ловити. То у вас і розбійники є?

— Не чув, — невпевнено замотав головою Прунслик. — Хоча ні — є! Ви, пане розбійнику!

— Гм, — усміхнувся Пинтя. — Ти часом буваєш на диво мудрий. Друже Прунслику, а як ти гадаєш, чому білява повітруля послала мене до цієї принцеси?

— А це вже, пане отамане, для мене заважке завдання. Хто багато запитує, той часто помиляється.

Пинтя у затінку старої верби викурив свою люльку, вибив її глиняне днище об гілляку і прийняв рішення. Його побратими ще не вернулися із зимівлі, тож квапитися додому не було потреби. А тут така рідкісна нагода розвідати нові недалекі місця. Пинтя не ходив до школи, тому його географічні пізнання були геть куці. Тож невідомий йому край він одразу приписав до якої-небудь Румунії чи Болгарії. Спочатку Пинтя все гарненько вивідає, а тоді зможе прийти сюди вже цілою ватагою. Головне, що тутешню балачку він добре розуміє. Найбільше парубійка наразі цікавила військова міць тутешніх. Бо це для розбійників, самі розумієте, справа найперша.

Спека поволі спадала. Подув легенький вітерець, і днина видалася на диво гожа.

— А далеко до тої принцеси? — діловито запитав Пинтя, збираючись у дорогу.

— За кілька днів дійдете, добродію! Вам треба до Заклятого міста. — Прунслик дивився на нього великими сірими лагідними очима.

— Якого міста? — аж люлька випала розбійникові з рота.

— Заклятого. Саме там резиденція короля.

— Сили небесні! — вигукнув отаман. — Тут є хоч щось таке, як у людей! Гаразд, нам до пригод не звикати. Кілька днів туди, кілька назад. За тиждень повернуся додому. Хлопці якраз уже ватру розпалять… Ну що, друже Прунслику, підеш зі мною?

Прунслик, певна річ, не зміг відмовитись. Очевидно, ніякої певної мети цей горе-мисливець у житті не мав. А жив як Бог дасть.

Тож невдовзі вони удвох чимчикували курним шляхом, який вів від озера до лісу, що темнів удалині. Обабіч гостинця стелилися килими з квіток і трав. І Пинтя був зачудований теплінню загірського краю та пишністю трави.

— А в нас завжди так! — знизав плечима Прунслик.

— Перестань нісенітниці верзти! Коли у вас сніг зійшов? — запитав легінчук.

— А що таке сніг? — щиро здивувався мисливець.

— Як? Ти не знаєш, що таке сніг?! Те, що взимку падає з неба!

— Взимку? — ще більше спантеличився Прунслик.

— О, тілько не кажи, лукавцю, що ти не знаєш, що таке зима! — аж гойкнув розбійник.

— А що таке «зима»? — лагідно спитав той, дивлячись ніжно своїми телячими очима.

— Тримайте мене, бо я зараз нароблю лиха! — крикнув на всі груди Пинтя, аж із луки здійнялася хмара білих метеликів.

— То що таке «зима» і «сніг»? — ще раз перепитав Прунслик і кілька разів блимнув своїми довгими, як у дівчини, віями.

Пинтя хотів йому пояснити, але як уявив, скільки доведеться потратити на це часу і сил, то одразу й передумав.

— Це не важливо. Тим паче, що ти їх і так ніколи не побачиш, дурисвіте! — буркнув він.