Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Бідне козенятко, — сказала Асмік.

— Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, — закінчив своє оповідання дід. — Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.

Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились.

— Знайшли! — сказав він радісно. — Гляньте, як сіль облизали, наче відшліфували.

Навколо джерела було видно багато слідів кіз, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося тріщин.

— Як їх було тут багато! — здивувалась Асмік.

— Мабуть, отара колгоспних овець пройшла, — припустив Камо. — Не може ж бути так багато диких кіз!

Дід багатозначно посміхнувся:

— Тут, на цих горах, я одного разу налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанні і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода — у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.

— І сіль має запах? — здивувався Г рикор.

— Ще й який! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо у дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже… Дика коза запах солі здалеку чує.

— А вовки скоріше запах м’яса почують, а не солі,— розумно зауважив Грикор.

— Молодець! Кожний чує те, що йому треба, — підтвердив дід, повертаючись до кущів тернику.

За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і почали чекати.

— Добре! — сказав дід. — Вітер від джерела в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок, — сказав дід, з захопленням дивлячись на поверхню води.

І справді, на тлі завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.

Чекати довелось довго. Сонце пекло немилосердно. Але бажання побачити диких кіз пересилювало все.

Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного вішапа: «Болт… бо-олт… болт!..»

Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.

У Асмік від здивування широко розкрились очі, вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.

Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, він був схожий на чудову статую.

Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався. Потім, востаннє вдихнувши повітря, він, не поспішаючи, зійшов зі свого постаменту і зник за кам’янистим схилом,

— Бачили? — хвилюючись, запитав дід. — Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.

— Чому ж ти його не забив? — розпалився Грикор. — Такий шашлик з рук випустив!

Старий подивився на нього сердито.

— Як же можна підняти зброю на таку тварину! — обурився він.

— Чому? Що він таке, цей козел?

— Що він таке?.. Коли б тут, біля джерела, був у засаді мисливець, вовк, барс, — хто б був першою жертвою? Він. А він, незважаючи на це, йде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях. Як же можна підняти руку на таку тварину! — повторив дід обурено.

Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець пересторожливо поклав палець на губи.

На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель»— великих рогів кіз. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела, тісно оточивши його.

Козлів було так багато, що здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.

Козли оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами. Кожний намагався відтиснути іншого, щоб самому оволодіти цим несподіваним добром.

Всі тварини були сірого кольору, з трохи темнішою смугою, яка йшла вздовж спини від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила впоперек спини і грудей, ніби оперізувала їх. Вони були значно більші за свійських кіз, міцно й красиво збудовані. Дивлячись на них, Армен думав: «А які чудові гібриди вийшли б від змішування цих диких тварин із свійськими!»

Козли напились, полизали сіль і, підвівши голови, стали обережно розглядати все навколо: чи хто не бачив їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?

Дикі тварини довго не перебувають біля води. З свого досвіду і з досвіду своїх предків вони знають, що найнебезпєчніше для них місце — місце біля джерела. Біля води завжди ховаються вороги, знаючи, що, змучені спрагою, тварини рано чи пізно прийдуть сюди напитись. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад тим самим шляхом, яким прийшли. Перебрались на той бік гребеня і зникли. Стрибки їхні були такі легкі, що здавалося — тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…

Коли отара зникла, з-за гребеня горн довго ще виглядала голова козла із знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Висунувши вперед морду, козел-розвідник востаннє понюхав