Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор зрозумів його слова по-своєму:

— Звичайно, — сказав він, — дід Асатур може залишитись без шашлика, адже він звик їсти двічі на тиждень шашлик.

— Та хіба ж у шашлику справа, дурню!.. Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори? Вам подивитись треба, — тоді ви мене зрозумієте. Недарма ж у піснях порівнюють красунь з джейранами… — сказав старий, якого опанував поетичний настрій. — Так, Камо-джан, ви велику й добру справу зробили, молодці!.. Треба тільки ще віднести грудку кам’яної солі, покласти біля джерела.

— Солі? Для чого?

— Для того, щоб кози лизали сіль, пили воду і просили для вас у неба довгого життя.

Армену хотілося обняти діда. Ну, й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні— тільки б убити дичину.

— Справді, вони, бідненькі, без солі зовсім знемоглись. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс: усі струмки пересохли. «Що ж, — думаю, — полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела — велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої не було б батьківщини, — з глибоким переконанням сказав старий. — Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…

— Добре, дідусю, зрозумів, зроблю! — пообіцяв Камо. — Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.

— У нас дома є, я принесу, — охоче запропонував свої послуги Грикор.

— От і добре, — розчулився дід, — ми цим остаточно привчимо їх до нас.

Радісні, пішли хлопці від діда. Тепер вони розуміли, що полювати — це означає не лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них.

Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і високо піднімали голову, щоб проковтнути її.

Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», подумав він, згадавши слова діда Асатура.

За кілька днів після того, як біля джерела була покладена сіль, дід Асатур покликав хлопців:

— Ходімо на гору, я вам дещо покажу біля вашого джерела.

— Що, дідусю? Скажи зараз!

— Ходімо, ходімо, самі побачите. Все життя будете згадувати.

— Візьмемо Асмік? — запитав Камо.

— Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій. Кіт вкрав пташеня, — оповістив Армен.

— Кіт?.. — обурився старий. — Чому ж мені не сказали? Я б з нього шкуру спустив! — дід похитав головою і жартома стиснув рукоятку кинджала.

— Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, — сказав Камо.

Армен пішов на ферму. По дорозі він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки; якщо попаде в таку щілину курча — і слідів не знайдеш…

«Коли він знову наповниться водою? Коли знову плаватимуть у ставку наші птахи?» сумно подумав Армен.

Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.

— Купаєш? — запитав Армен.

— Ні, це захід проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, — сумно відповіла дівчинка.

— Ходімо з нами на гору, до джерела, яке знайшов Камо.

— Джерело?.. Вода сюди дійде?

— Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!

Опівдні вони дійшли до гребеня гори, з ущелин якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, діти на чолі з дідом Асатуром почали обережно спостерігати, що робилось біля джерела.

— Куріпка, куріпка з своїми пташенятами! — по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.

Видовище, справді, було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. А напившись, перевалюючись, слідом за матір’ю вони зникали між камінням і сухою травою.

— Дванадцятеро і ні одної, щоб з’їсти, — прошепотів Грикор. — Дідусю, підстріль…

Старий мисливець скоса глянув на хлопця.

— Хіба можна вбивати такі істоти? — прошепотів Армен.

— Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи не вбивав ще ні дитини, ні матері,— сказав спокійно і поважно, підвівши голову, дід Асатур.

— Але ж мисливець, побачивши дичину, забуває про все! Хіба не так, дідусю? — спитав Камо. — Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні дитини не вбивав?

— Правду сказати, один раз в молоді роки матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею цапок був. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а цапка візьму, дома вигодую». Цапкові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався і тоді ось, як зараз, вистрілив: просто в матір — рука б у мене переломилась!.. Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А цапок побачив, що мати лягла, подумав, що вона його годувати зібралась. Підбіг до неї і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, а в голові наче вогнем запалало. Повернувся — і додому… Щоб не бачити ні цапка, ні його вмираючої матері.

На очах у старого показались