Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Бог гидливо сплюнув:

— Ох, і звірюка люта. Був би більший — усіх би тварин і людей зжер.

— Ти, Діонісе, невиправний вигадник, — зайшовся сміхом хлопчик. — Це просто павучок. Невинна комашка.

— Ти що, не знаєш його? — вирячив баньки Діоніс. — Так це ж страшний хижак. Сам Аргіронет.

— Ха-ха-ха! — не міг зупинитися Мишко.

Усе негативне, що досі носив у собі, він виплеснув на пияка:

— Ти невиправно дурний. Хочеш, залишайся у болоті, а я звідси піду. Тут комарів багато.

Діоніс стояв перед ним прямо, вільно й ледь-ледь посміхався. У звужених зіницях бога мигнуло таке, чого Мишко злякався. По його спині пробіг віртуальний хробак і нестерпно-лоскітно перебирав мікроскопічними лапками. Раптом хлопчак згадав, що Діоніс так само посміхався, коли пірати зв’язували його мотузкою. Мишкове серце гучно калатало, передчуваючи лихо. І воно не помилилося…

Бог виноробства, гульні та мистецтва різко змахнув чарівним жезлом над крихітним павучком. В один мент павучок перетворився на гігантську жирну потвору. Вона погрозливо хиталася на тонких волохатих лапах. Вісім холодних застиглих очей втупилися в ошелешеного хлопчака, підстерігаючи бодай якийсь з його боку рух.

Мишко відхилився назад, бо шукав захисту в Діоніса. Туша відразу поперла на хлопчика. Він крутнувся, хотів утекти. Але не встиг. Трьохсоткілограмовий хижак накинувся на нього і підім’яв під себе. Хлопчик голосно гикнув. Сили його повністю покинули. Він уже не пручався.

Потвора перевернула жертву донизу головою. Завертіла і закрутила нею з такою швидкістю, з якою артист орудує булавою на арені цирку. Коли Аргіронет досхочу натішився, то перейшов до ще приємніших для себе дій. Хижак витягував зі свого черева канат, блискучий і міцний. Водночас старанно й туго обвивав ним захопленого.

Мишкові забракло повітря. Він знепритомнів.

Діоніс, що тримав руки за спиною, тоном переможця запитував Мишка:

— Тепер ти переконався, хто такий Аргіронет?

— Переконався, — голосно схлипнув Мишко.

Про себе хлопчик вирішив тікати від бога дурних розваг і веселощів. Краще бути сам на сам із дикою природою, ніж у компанії алкоголіка.

— Овва, Мишо, не вередуй, — заспокоював його Діоніс. — Ти не раз ще дякуватимеш мені за науку.

— За науку? Яку? — аж присів від небаченого нахабства Мишко.

— Ну, хоча б за павука. Хіба я не попереджав тебе, що він хижак? Не попереджав?

Не почувши відповіді, бог самозадоволено підтвердив:

— Попереджав.

Мишко опустив голову. Він ще повністю не прийшов до тями після пригоди з Аргіронетом. У нього й досі тремтіли коліна. Заперечувати Діонісові та доказувати своє він не наважився. Чого доброго збільшить у мільйон разів комара, що оце дзижчить над вухом.

— Зараз ти підеш під воду, — безтурботним голосом мовив Діоніс.

— Під воду? — вдруге присів Мишко. — Я спущусь під воду? Але ж у мене немає дзвону із киснем?

— Чому немає? Коли я збільшив павука, то разом і все його господарство. Ось він. Тримай.

Діоніс театральним жестом вихопив із-за спини велику прозору й водночас тверду кулю.

Мишко крутив прозорий баняк. Його здивуванню не було меж.

— Невже це той самий горіх. Діонісе, та тобі ціни немає. Ти здатний робити чудеса з чудес. Ти найкращий, найталановитіший. Ти такий, такий…

— О, Мишо, ти ще не всі мої таланти знаєш, — пишався Діоніс. — Ну, добре. Про них якось потім тобі розповім… за столичком. А зараз слухай: Під водою неймовірно красиво. На суші теж є гарні місця. Але підводний світ ні з якими земними красотами не зрівняти.

— О, так, так, Діонісе. 82 проценти різновидів рослин земної кулі зібрані саме під водою, — блиснув обізнаністю член гуртка «Жива планета».

— Гм… Але особливо багатий підводний світ у цьому морі.

Мишко заперечив:

— Татко мені розповідав, що тварин у Чорному морі мало. А на його глибині зовсім мертва зона. Бо там сірководень.

— Можливо, у Чорному морі й водиться сірководень, але у Гостинному — вода тепла й чиста, мов сльоза невинної дитини. Там росте-квітує прекрасний сад Посейдона. Мишо, хай напад павука для тебе стане добрим уроком. Не торкайся, не чіпай ні рослин, ні тварин, навіть тих, що виглядають милими і лагідними створіннями.

— Не переживай за мене. Я маю камінець, який просигналить у разі небезпеки. Правда, сила його невелика. Його раніше носив ворон. Він тут, у кишені. Покажу зараз тобі. Ой, треба до нього добратися… Десь на споді… Ось він, дивися.

— Дійсно, добра штучка, — похвалив Діоніс. — Носи її, Михайле, на грудях. Так зручніше.

— Дякую тобі, Діонісе. Який ти все таки чародійник. Так усе легко робиш, — не переставав дивуватися вдячний Мишко.

Він гладив руду горошину, що висіла у нього на грудях.

— А чому ти не викликаєш для мене гумових ласт?

— Ласти не потрібні. Течія річки швидка. Повітря, яким наповнений дзвін, випиратиме тебе з води. Доведеться змайструвати камінні чоботи.

— Зрозумів. Тягар притисне до дна річки мене, не дасть сплисти на поверхню моря.

— Молодець, правильно зрозумів. А вже коли знімеш шапку Арпоксая, тоді скидай один чобіт…

— …і повітря, що в кулі, мене винесе нагору, — випередив чародійника хлопчик.

Мишко замовк і чекав, що Діоніс його похвалить. Однак той сердито супив оксамитові брови. Підняв вказівний палець і суворим голосом попередив:

— Тільки нічого у воді не торкайся. Там є кущі, квіти, листки, що насправді — хижі тварини. Можуть розірвати тебе на шматки — і з’їсти.

— Треба вони мені, — пхикнув Мишко. — Квіточки, листочки, кущі… Я ж не дівчинка. Для мене головне — зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая і повернути її скіфам. Не бійся. І пальцем нічого не торкну.