Серця трьох - Джек Лондон
— Ху! — вимовив Френк, ведучи за собою Генрі й Леонсію повз давніх шукачів пригод. — Старий сер Генрі теж мав би бути десь тут, і навіть на чолі шеренги.
Вони пройшли кроків тридцять — тут коридор робив ще один поворот. Наприкінці подвійного ряду мумій Генрі раптом зупинив своїх супутників і, показуючи на одну з них, вигукнув:
— Не знаю, як щодо сера Генрі, але Альварес Торес перед вами!
Справді, мумія з вузьким темним обличчям під іспанським шоломом, у напівзотлілому середньовічному іспанському вбранні і з великим іспанським мечем у коричневій висохлій руці була разюче схожа на Альвареса Тореса, який мав таке ж вузьке й темне обличчя. Леонсія навіть ойкнула, відсахнулася і перехрестилася.
Френк доручив її Генрі, сам же підійшов до мерця, обмацав його щоки, чоло і губи і заспокійливо розсміявся:
— Хотів би я, щоб Альварес Торес виявився на місці цього лицаря. Але, знаєте, у мене немає ні найменшого сумніву в тім, що він був предком Тореса, перш ніж зайняв місце тут, у почесній варті біля скарбів майя.
Леонсія, уся тремтячи, пройшла повз страшну мумію. У вузькому проході стало зовсім темно, і Генрі, що йшов попереду, увесь час черкав сірники.
— Ого! — раптом вигукнув він, після того як вони пройшли кроків двісті. — Погляньте-но на цю роботу! Чудово обтесаний камінь!
Тут звідкись зверху в прохід падало тьмяне світло, що давало змогу бачити все і без сірників. Перед мандрівниками була ніша, з якої наполовину стирчав камінь, що відповідав за розміром ширині проходу. Очевидно, його помістили тут, щоб закривати прохід. Камінь був бездоганно обтесаний, грані його і кути точно збігалися з отвором у стіні.
— Б’юся об заклад, що саме тут загинув батько старого майя! — вигукнув Френк. — він знав секрет механізму, що повертає камінь, і, як бачите, камінь наполовину зсунуто…
— Дідько б узяв! — лайнувся Генрі, перебиваючи його і показуючи на землю, де лежали людські кістки. — Ось що від нього залишилося! Він помер значно пізніше тих, інакше його б теж перетворили на мумію. Цілком імовірно, він був останнім, хто приходив сюди до нас.
— Старий жрець розповідав, що його батько повів сюди людей з tierra caliente, — нагадала Леонсія.
— І ще він сказав, — докинув Френк, — що жоден з них не повернувся.
Генрі помітив череп і підняв його; раптом він скрикнув і черкнув сірника. Тепер і його супутники побачили знахідку. Череп був не тільки розбитий ударом меча чи мачете — на потилиці виднілася дірочка, котра свідчила про те, що він був пробитий кулею. Генрі трусонув череп — щось застукотіло усередині; трусонув його знову — і з черепа випала сплющена куля. Френк уважно оглянув її.
— Із сідельного пістолета, — сказав він. — Порох був, очевидно, поганий або підмочений: стріляли напевно впритул — тут і не можна інакше, — і все ж куля не пройшла наскрізь. А череп цей, безперечно, належав індіанцю.
Ще один поворот праворуч — і вони ввійшли в невелику, добре освітлену печеру. З отвору, розташованого досить високо і заґратованого подовжніми кам’яними брусами з фут завтовшки і майже такої ж ширини, у печеру проникало тьмяне денне світло. Уся підлога була засіяна білими людськими кістками. Судячи з черепів, це були європейці. Поміж них валялися рушниці, пістолі, ножі, а подекуди й мачете.
— Вони майже дісталися до схованки, — зауважив Френк, — а тут, очевидно, побилися, ділячи шкуру ще не вбитого ведмедя. Шкода, що з нами немає старого індіанця і він не може побачити, що сталося з його батьком.
— А раптом хтось залишився живим і втік зі скарбом? — висловив припущення Генрі. Але, оглянувши печеру, сам же і відповів: — Хоча ні, не може бути. Ви тільки погляньте на ці коштовні камені в очах ідола! Адже це рубіни, коли я хоч трохи на цьому розуміюся.
Френк і Леонсія простежили за його поглядом і побачили величезну кам’яну статую жінки, яка з розкритим ротом сиділа, підібгавши ноги, і дивилася на них червоними очима. Рот у неї був надміру великий, через що все обличчя здавалося потворним. Поруч із нею височів ще потворніший і огидніший ідол-чоловік, виліплений, щоправда, в дещо героїчному стилі. Одне вухо ідола було звичайного розміру, а друге — таке ж потворне, як рот богині.
— Ця красуня, вочевидь, і є сама Чіа, — посміхнувся Генрі. — А хто ж її капловухий кавалер із зеленими очима?
— Їй-право, не знаю! — розреготався Френк. — Але знаю, що замість очей у капловухого джентльмена найбільші смарагди, які я будь-коли бачив наяву чи уві сні. Кожний з них такий великий, що тут не каратами пахне. Якщо це не склянки, то такі камені можна побачити хіба що в коропах царів.
— Але два смарагди і два рубіни, нехай навіть найбільші, — це, звичайно, не всі скарби майя, — зауважив Генрі. — Ми переступили поріг скарбниці, тільки в нас немає ключа до її скриньок…
— А ось старий майя, що залишився на співучих пісках, напевно, знайшов би його на вузликах того священного грона, — сказала Леонсія. — Тут, окрім цих двох ідолів і кісток на землі, нічого немає.
З цими словами вона підійшла до статуї чоловіка і взялася розглядати його величезне вухо.
— Не знаю, як щодо ключа, — мовила вона, — але замкова щілина тут є… — І вона показала на отвір пальцем.
І справді, на тім місці, де звичайно буває вушна раковина, вухо складалося із суцільного каменю, у ньому був лише маленький отвір, який нагадував замкову щілину. Марно Леонсія, Френк і Генрі ходили по печері, вистукуючи її стіни й діл, у пошуках майстерно прихованих проходів або замаскованих шляхів до сховища.
— Кістки мешканців tierra caliente, два ідоли, два величезні смарагди, два таких же рубіни і ми самі — це все, що тут є, — дійшов висновку Френк. — Нам залишається тільки ось що:
