Серця трьох - Джек Лондон

— Черепашки, — посміхнувся Генрі. — Черепашки устриць. Я маю на увазі перламутрові мушлі, звичайно. Це перламутр, майстерно викладений у вигляді мозаїки, от і вийшла суцільна поверхня, що відбиває. Якщо хочеш довести, що я не правий, — лізь угору й подивися сам.

Посередині, трохи нижче від очей, виднівся трикутний виступ, схожий на гігантський ніс. Він здавався своєрідним наростом на скелі. Камінь був нерівний, і завдяки своїй котячій спритності Френку вдалося досить швидко подолати ті десять футів, що відокремлювали його від основи виступу. Подальший шлях нагору по його ребру був уже набагато легшим. Проте звалитися з висоти двадцяти п’яти футів і зламати собі руку чи ногу — перспектива малоприємна в такому безлюдному місці, і Леонсія, мимоволі викликавши ревнивий блиск в очах Генрі, крикнула:

— Заради Бога, Френку, будьте обережні!

Зупинившись на вершині трикутника, Френк оглянув одне й друге око. Потім мисливським ножем почав колупати праве око.

— Коли б старий джентльмен був тут, він би знепритомнів од такого святотатства, — зауважив Генрі.

— Ти виграв десять центів! — крикнув Френк, кидаючи в протягнену руку Генрі видовбаний шматочок ока.

Це був перламутр — зовсім плаский, уламок мозаїки, якою було викладено око.

— Диму без вогню не буває, — сказав Генрі. — Недарма вибрали майя це дике місце і вправили в скелю очі Чіа.

— Мабуть, ми зробили помилку, залишивши там старого джентльмена з його священними вузликами, — сказав Френк. — Вузлики б усе пояснили нам і підказали, що робити далі.

— Де є око, там має бути й ніс, — додала Леонсія.

— Ось же він! — вигукнув Френк. — Господи, адже я по ньому лазив. Ми занадто близько стоїмо, на нього треба дивитися здаля. За сотню ярдів це, напевно, має вигляд гігантського обличчя.

Леонсія ступила до скелі і поворушила йогою купу гнилого листя і гілок, занесених сюди, очевидно, тропічними вітрами.

— У такому разі і рот має бути, де йому призначено, під носом, — сказала вона серйозно.

За мить Генрі і Френк ногами розкидали купу і знайшли отвір у скелі — правда, занадто маленький, аби в нього могла пролізти людина. Недавній обвал, вочевидь, частково засипав його. Відкотивши убік кілька каменів і просунувши в отвір голову і плечі, Френк посвітив запаленим сірником.

— Стережіться гадюк, — попередила його Леонсія.

Френк буркнув щось на знак вдячності і повідомив:

— Штучна печера. Вона видовбана в скелі, і досить уміло, наскільки я розуміюся на цьому. А чорт! — Останнє стосувалося сірника, що обпік йому пальці. — Та тут не потрібно ніяких сірників! — з подивом вигукнув вій. — Це печера з природним освітленням… світло проникає звідкись зверху… справжнє денне світло. Ну й молодці ж були ці давні майя! Не здивуюся, якщо ми знайдемо тут ліфт, гарячу і холодну воду, парове опалення і швейцара. Отже, прощавайте!

Френк проліз в отвір і зник у глибині. Незабаром із печери долинув його голос:

— Ходіть-но сюди! Тут чудово!

— А ви ще не хотіли брати мене із собою! — докірливо сказала Леонсія, ступивши на рівну підлогу печери; у таємничому сутінковому світлі, що проникало сюди, усе було досить добре видно. — Спершу я допомогла вам знайти очі, потім — рот. Якби не я, ви зараз швидше за все обгинали б скелю і йшли, віддаляючись від мети.

— Але тут порожньо! — додала вона.

— Цілком зрозуміло, — сказав Генрі. — Адже це лише передпокій! Не такі вже й дурні були ці майя, щоби ховати тут скарб, на який так затято полювали конкістадори. Я готовий закластися, що ми й тепер не ближче до нього, ніж були в Сан-Антоніо.

Тут вони побачили прохід завширшки футів у дванадцять — п’ятнадцять; про його висоту сказати щось було складно. Усі троє пройшли, як здалося Генрі, кроків сорок. Коридор різко звузився, повернув під прямим кутом праворуч, потім під прямим кутом — ліворуч, і вони увійшли до другої просторої печери.

Таємниче денне світло, проходячи звідкись зверху, як і раніше освітлювало їм дорогу. Раптом Френк різко зупинився, і Леонсія з Генрі навіть наткнулися на нього. Вони встали в ряд — Леонсія посередині — і побачили перед собою довгу шеренгу людей, що давно вмерли, але не перетворилися на порох.

— Індіанці майя, очевидно, як і єгиптяни, знали секрет бальзамування і збереження мумій, — сказав Генрі, несвідомо знижуючи голос до шепоту перед шеренгою непохованих мерців, що стояли випроставшись, ніби живі люди.

Усі були одягнені, як європейці, і обличчя їх мали європейські риси. На них був одяг конкістадорів і англійських піратів, тепер уже майже зотлілий. Двоє стояли в іржавих лицарських обладунках з піднятими забралами. У декого були пристебнуті до поясів мечі й кинджали, а інші тримали їх у висохлих руках, і в усіх за поясами стирчали великі стародавні пістолі.

— Старий майя мав рацію, — прошепотів Френк. — Усі, хто намагався проникнути в схованку, прикрасили її своїми останками і стоять тепер тут як пересторога тим, кому заманеться сюди прийти. Поглянь-но! Це справжній іспанець?! Напевно, бринькав на гітарі так само, як його батько і дід.

— А ось цей — типовий девонширець, — теж пошепки сказав Генрі. — Ставлю дірявого десятицентовика проти стародавнього мідяка, що він був браконьєром, що підстрелив оленя в заповідному лісі і втік від королівського гніву на першому ж кораблі в іспанську колонію!

— Бр-р-р-р!.. — Леонсія здригнулася і пригорнулася до Френка й Генрі. — Від цих святинь віє смертю і бісівщиною. Класична помста! Ті, хто збирався пограбувати скарбницю, приречені тепер вічно стояти на сторожі й охороняти її своїми нетлінними трупами. Далі йти нікому не хотілося. Ці постаті небіжчиків у стародавніх костюмах ніби загіпнотизували усіх.

— Погляньте, у яке дике, страшне місце завела людей гонитва за багатством з перших же днів завоювання Америки! — зауважив Генрі, впадаючи в мелодраматичний тон. — І хоч вони не змогли забрати скарб, чуття безпомилково привело їх до самого