Робін Гуд - Джон Макспедден

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.

— Що за ватага? Хто ви є?

— Ми чабани. Нас знають…

— А хто із вас оленів б'є?

За це вас покарають!

Єпископ тільки це й сказав,

А більшого не встиг,

Бо Робін взяв його в полон,

І той умить затих.

Небагато часу минуло після гостин у Шервудському лісі сера Річарда Лі, і до Робін Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпископ.

Робін аж просяяв, почувши від Артура Бленда цю звістку.

— О Пресвята Діво! — вигукнув він. — Я так давно палаю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть найситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпископ Герфорда, а він добре платить за пригощення.

— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.

— Ні, ми втнемо штучку з шановним богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб єпископ часом не проїхав іншим шляхом.

За наказом Робін Гуда лісовики головного загону під командою Вілла Стютлі, задоволено посміхаючись, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, узявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох розбійників, обрав місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний загін, переодягнувшися в чабанів, мав доволі кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові — крислатий бриль. У Робіна на голові красувався кошлатий капелюх із діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таким брудним, що ніхто б не впізнав у ньому ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його костюм. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди елегантний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що придворні дами ні за що в світі не виявили б до нього жодного інтересу.

Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпископ, а за ним десятеро озброєних охоронців.

Побачивши дивну компанію, його преосвященство пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.

— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — гнівно запитав він чабанів.

— Ми чабани, — відповів Робін і, ніби зніяковівши, смикнув себе за чуприну.

— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?

— Сьогодні в нас свято, ваша милість, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, адже їх тут так багато.

— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?

— Передусім, ваша милість, скажіть своє ім'я, аби я знав, з ким маю честь розмовляти, — рішуче одказав Робін.

— Це його світлість єпископ Герфорда, приятелю! — сказав один з охоронців єпископа. — Дивись, щоб не вскочив ти, бува, у халепу!

— Якщо він справді пастир, — не втерпів Вілл Пурпуровий, — то хай краще доглядає своє стадо, а не лізе куди не слід.

— Он як! Ах ви ж нахаби! — розлютився єпископ. — Подивимось, чи не доведеться вам накласти головами за таке зухвальство! Кидайте крадену печеню і марш за мною, бо однаково вас усіх одведуть до шерифа Чуєте?!

— Даруйте, ваша світлість! — почав Робін, опускаючись на коліна. — Помилуйте, бхагаю! Адже ви не допустите, щоб загинуло стільки душ!

— Ах ви мерзотники! — зарепетував святий отець. — Глядіть, щоб я вас не помилував! Я помилую вас аж тоді, коли побачу на шибениці! Ану, візьміть їх! — гукнув він до своїх охоронців.

Та Робін уже встиг відскочити вбік й притулитися до дуба спиною. З-під подертого плаща він витяг свій вірний ріжок і послав у ліс закличні звуки.

Тут тільки єпископ зрозумів, що потрапив у пастку. Він був відомий боягуз і одразу повернув коня, щоб тікати, але шлях йому перетнули його ж власні люди, які скупчилися на дорозі. Але тут кущі навколо ожили й заворушились. По один бік з'явилися люди Маленького Джона, по другий — Вілла Стютлі.

Не встиг єпископ і пальцем поворухнути, як опинився в полоні. Тепер уже він став благати про помилування людей, яких тільки що хотів послати на шибеницю.