Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Говорячи це, він опанував себе. Обличчя Сільвера трохи порожевіло. Усі решта теж трохи заспокоїлися. І раптом вдалині пролунав той самий голос. Та тепер це був не спів, а більше крик, ніби дуже здалеку. Цей крик пронісся луною по Підзорній Трубі.

— Дарбі Макгроу! — волав він. — Дарбі Макгроу!

Так він повторював дуже багато разів, потім вилаявся і знову гукнув:

— Дарбі! Подай мені рому!

Розбійники застигли на місці, а їхні очі ледь не повилазили на лоба. Голос уже давно рознесла луна горами, а вони все стояли, мов приросли до землі, і мовчки дивилися вперед.

— Ясно одне, — сказав хтось, — треба тікати!

— Це були його останні слова! — простогнав Морган. — Передсмертні слова!

Дік дістав свою Біблію і почав ревно молитися. До того як вийти в море і пристати до піратів, він виховувався у набожній сім'ї.

Лише Сільвер не здавався. У нього аж зуби стукали від страху, але він і не думав відступати.

— На цьому острові ніхто навіть імені такого, як Дарбі Макгроу, не знає, — бурмотав він розгублено. — Лише ми… А потім опанував себе і крикнув: — Слухайте, я тут, щоб викопати скарб, тож ніхто — ні людина, ані сам диявол — не зупинить мене. Я не боявся живого Флінта і,дідько його бери, не побоюся й мертвого. За чверть милі від нас лежать сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Невже хоча б хтось із джентльменів удачі зможе повернутися кормою до такої гори грошей через якогось синьо-рудого пияка, до того ж дохлого?

Але його слова не повернули мужності піратам. Навпаки, хамське ставлення до привиду подвоїло паніку.

— Замовкни, Джоне! — сказав Меррі. — Не дратуй нечисту силу!

Усі решта заціпеніли від жаху і просто мовчали. Навіть розбігтися в різні боки вони не змогли. Страх притискав їх один до одного, а всіх разом — до Сільвера, бо він був наймужнішим серед них. І він уже зумів трохи опанувати свій страх.

— Гадаєте, це привид? Можливо, — сказав він. — Тут тільки одне не сходиться. Кожен із нас чув луну. Хто з вас бачив привида з тінню? Отож. Немає тіні — немає й луни. Інакше бути не може.

Мене такі аргументи не переконали. Але хто може зрозуміти забобонних людей? Хіба такі самі, як вони.

На мій превеликий подив, Джордж Меррі полегшено зітхнув.

— Це правда, — сказав він. — Ти маєш добру голову на плечах, Джоне! Все гаразд, друзі. Ми просто трохи збилися з дороги. Справді, голос чимось нагадував Флінтовий. Та все ж він був інакший… А знаєте, чий це міг бути голос?…

— Клянуся дияволом, це голос Бена Ганна! — проревів Сільвер.

— Правильно! — вигукнув Морган, підводячись із землі. — Це був голос Бена Ганна!

— Не бачу різниці, — сказав Дік. — Обидва покійники, і Бен Ганн, і Флінт!

Але старші матроси не сприйняли його зауваження серйозно. — До біса Бена Ганна! — крикнув Меррі. — Яка різниця, живий він чи мертвий?

Дивно було спостерігати за зміною настрою цих людей. Вони швидко опанували себе, на щоках знову з'явився рум'янець. Уже за кілька хвилин вони безтурботно базікали один з одним, підсміювалися, чи не прозвучить знову той голос із діброви. Але було тихо. Тож піднявши із землі інструменти та харчі, ми пішли далі. Попереду йшов Меррі, звіряючи за компасом Джона дорогу, щоб ми весь час трималися на одній лінії з Островом Скелета. Він сказав те, що думали всі: Бена Ганна не боявся ніхто: ні живого, ні, тим паче, мертвого.

Лише Дік не випускав із рук Біблію і лякливо озирався. Але йому вже ніхто не співчував. Сільвер почав знущатися з його забобонності.

— Адже я тобі казав, що Біблію свою ти зіпсував. Невже ти надієшся, що привид злякається Біблії, яка навіть для присяги не годиться? Марні сподівання! — Він призупинився і ляснув пальцями перед самим носом Діка.

Та на Діка вже нічого не справляло враження. Скоро я зрозумів, що він дуже хворий. Спека, втома і страх прискорили лихоманку, яку напророчив йому доктор Лівсі.

На вершині було порівняно мало дерев, тож іти стало набагато легше. Тепер ми спускалися вниз, тому що, як я вже казав, плоскогір'я трохи клонилося до заходу. Сосни — високі та низькі — росли рідко. Навіть серед заростей мускатного горіха і азалій попадалися розлогі, щедро освітлені сонцем галявини. Ідучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Внизу під нами виднівся широкий західний лиман, де не так давно хвилі бавилися моїм човником.

Перше високе дерево, до якого ми підійшли, керовані стрілкою компасу, виявилося непідходящим. Так само і друге. Третє вивищувалося над заростями майже на двісті футів. Це був Гулівер рослинного світу з червоним широченним стовбуром. Декілька людей було потрібно, щоб обхопити його. Під його тінню міг би марширувати цілий взвод. Із моря цю сосну було видно здалеку, і зі східного боку острова і з західного, її можна було помітити на карті як морехідний знак.

Та моїх супутників вражала не висота сосни, а те, що під нею закопані сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Думка про гроші миттю перемогла їхній страх. Очі піратів засвітилися, крок став швидшим і впевненішим.

їхні думки займало лише одне — багатство, яке чекає на них і забезпечить кожному з них безтурботне, розкішне, марнотратне життя.

Сільвер, підскакуючи, шкандибав на своїй милиці. Ніздрі його роздувалися. Він лаявся як скажений, коли мухи сідали на його розпашіле спітніле обличчя. Він люто смикав за мотузку, поглядаючи на мене зі смертельною ненавистю. Він навіть перестав приховувати від мене свої підлі думки. Я міг читати їх як з відкритої книги. Побачивши перед собою таке омріяне упродовж довгих років золото, він забув про все на світі: і про свої обіцянки, і про перестороги доктора. Я навіть не сумнівався, що він замислив захопити скарби, потім уночі відшукати «Іспаньйолу», перерізати всіх нас і відчалити в океан, як було задумано з самого початку.

Збентежений цими правдоподібними думками, я відставав від піратів і часто спотикався об каміння. Тоді Сільвер рвучко сіпав за мотузку і обпікав мене злісним поглядом. Дік плентався позаду. Він поперемінно то молився, то лаявся собі під носа. Лихоманка прогресувала. Від цього мені ставало ще гірше. На додачу мене переслідували думки про той випадок, який колись трапився у цих місцях.