Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Сільвер замовк. Вирази облич Джорджа та й решти свідчили, що Сільвер недаремно вправлявся у красномовстві.
— Це щодо першого закиду! — вигукнув Сільвер, витираючи спітніле чоло. Він говорив так палко, що здавалося, ніби стіни дрижать. — Чесне слово, мені гидко навіть говорити з вами. Ви втратили не лише розум, але й пам'ять. Досі не збагну, як же ваші матусі відпустили вас у море? У море! Які з вас джентльмени удачі? Вам би кравцями бути!..
— Припини нас принижувати, — урвав лайку Сільвера Морган. — Відповідай на решту претензій.
— На решту відповідати! — крикнув Джон. І на решту відповім, мало вам не буде. Ви кажете, що наше діло пропаще. Хай поб'є мене грім, якщо ви знаєте, наскільки пропаще! Наші шиї вже в петлі, залишилося лише вибити підпорки з-під ніг, щоб зашморг довершив справу. Я вже бачу цю картину, як ми гойдаємося, скуті кайданами, а над нами кружляє вороння. Моряки тикають на нас пальцями, аж поки ми не потрапляємо туди, звідки не повертаються. «Хто це?» — запитує якийсь моряк іншого. — «Та це ж Джон Сільвер. Ми зналися», — відповідав йому інший. Вітер гойдає повішених і розносить дзвін ланцюгів. Ось що загрожує нам через вискочок Джорджа Меррі, Гендса, Ендерсона та інших недоумків. Вас ще цікавить четвертий пункт?! Цей хлопчина. Та він же заручник, як ви не можете зрозуміти! Навіщо знищувати заручника просто так. Він, можливо, наша остання надія. Вбити цього хлопчину? Е ні, мої любі, я не вбиватиму його. Ага, я ще не відповів вам на третю претензію. То відповідаю. Може, вам і не потрібно, щоб сюди щодня приходив доктор, справжній доктор, який навчався у коледжі? Та в тебе ж дірка в голові, Джоне, невже весь мозок через неї витік… Тобі заважає доктор? А ти, Джордже Меррі, та ж тебе ще чверть доби тому трусила лихоманка, та ж твої очі жовті, як лимон… ти теж відмовишся від послуг доктора?… Може, ви не знаєте, що скоро сюди прибуде інший корабель на допомогу! Але він усе одно скоро буде тут. Ось коли нам стане у нагоді заручник. А ще і другий пункт: ви звинувачуєте мене в тому, що я уклав угоду. Та ви ж самі благали мене навколішках укласти її! Ви повзали на колінах, дріб'язкові душі, адже боялися здохнути з голоду, і таки здохли б з голоду, якби не я… Та це все дурниці. Ось дивіться, заради чого я уклав цю угоду.
Після цих слів він кинув на підлогу якийсь папір. Я його відразу впізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, яку я знайшов колись на самому дні скрині Біллі Бонса.
Я ніяк не міг збагнути, навіщо доктор віддав її Сільверові.
Те, що карта виявилася у Сільвера, розбійників здивувало ще більше ніж мене. Вони накинулися на неї, як коти на мишу. Вони видирали її один в одного, то лаючись, то кричачи, а то сміючись, мов діти. Їм здавалося, що вони не лише тримають золото в руках, але й безпечно везуть його на кораблі.
— І не сумнівайтеся, — сказав один, — це підпис Флінта. Дж. Ф., а внизу шлюпковий вузол. Він завжди підписувався так.
— Все це дуже добре, — сказав Джордж, але як ми повеземо скарби, якщо не маємо корабля?
Сільвер зірвався з місця, опираючись рукою за стіну.
— Останній раз я тебе попереджаю, Джордже! — крикнув він. — Ще раз посмієш пащекувати, я битимуся з тобою… Як? Я звідки маю знати, як! Це ти маєш мені сказати, разом із тими дурнями, які проґавили мою шхуну, чорти б вас забрали! Але від тебе марно сподіватися мудрого слова — ти не розумніший від таргана! Але розмовляти шанобливо ти мусиш, а якщо ні, то я навчу тебе ввічливості!
— Правильно, — сказав старий Морґан.
— Ще б пак! Певно, що правильно! — втішився кок підтримці. — Ти згубив наш корабель. Я знайшов вам скарби. Хто з нас більше вартує? Але присягаюся, я відмовляюся бути вашим капітаном. Вибирайте, кого собі хочете. З мене досить!
— Сільвера! — заревіли всі. — Окіст на всі віки! Око-ста капітаном!
— То он як ви заспівали! — крикнув Довгань Джон. — Джордже, любий друже, доведеться тобі чекати більш слушної нагоди. Маєш щастя, що я незлопам'ятний. Серце моє легко забуває образи. Що ж робити з цією чорною міткою? Тепер вона начебто й непотрібна. Дік занапастив свою душу, спаплюжив Біблію — і все даремно.
— Може, вона ще годиться для присяги? — запитав Дік, якого, мабуть, дуже хвилювало власне блюзнірство.
— Біблія з видертою сторінкою! — категорично заперечив Сільвер. — За жодні скарби світу. Тепер вона така ж священна, як пісенник.
— А хіба що? І пісенник може в нагоді стати.
— А ось це, Джиме, візьми собі на пам'ять, — сказав Сільвер, подаючи мені чорну мітку. Вона була завбільшки з крону… З одного боку був — Дік розрізав останню сторінку Біблії, — аз другого боку був надрукований фрагмент з Апокаліпсиса. З нього мені запам'ятався обривок фрази: «…пси і душогуби…». Я заялозив пальці сажею, якою було вимащено цей бік паперу. На чистому ж боці вуглиною було виведено одне слово: «Скинуто».
Зараз, коли я записую ці спогади, чорна мітка лежить переді мною, але напис уже стертий, від нього залишилися лише подряпини, ніби кіт кігтями протягнув.
Так завершилися події тієї ночі. Випивши рому, ми полягали спати. Щоб якось помститися Джорджеві, Сільвер призначив його вартовим, суворо пригрозивши смертю, якщо той недогледить чогось.
Я довго не міг зімкнути повіків. Все думав про людину, яку вбив, про своє небезпечне становище, а найбільше — про ту захоплюючу гру, яку провадив Сільвер, однією рукою тримаючи банду розбійників, а другою хапаючись за можливі й неможливі способи, щоб урятувати своє паскудне життя. Він мирно спав, голосно хропучи. Та
