Серця трьох - Джек Лондон

— Авжеж, — погодився сеньйор Торес, — нині я маю певну скруту… як би це сказати?.. у готівці.

— Вам потрібні гроші, — грубо уточнив біржовик, і той сумовито схилив голову.

І ще багато чого іншого змушений був визнати Альварес Торес під швидким вогнем допиту. Атож, він лише нещодавно залишив Бокас-дель-Торо і сподівається, що ніколи більше туди не повернеться. Проте він готовий повернутися, якщо вони дійдуть якоїсь згоди…

Але Ріган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простим смертним: він узяв чекову книжку і виписав чек на ім’я Альвареса Тореса. Коли той глянув на папірець, то побачив, що там проставлено суму в тисячу доларів.

— Ось яка справа, — сказав Ріган. — Я особисто анітрохи не вірю вашим вигадкам. Але в мене є один юний друг. Я вельми люблю цього хлопчика, і мене засмучує, що його занадто розбещують спокуси великого міста — Бродвей з його красунями тощо, — ну, ви розумієте.

Сеньйор Альварес Торес уклонився, як вихована людина, що розмовляє зі світською людиною.

— Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не тільки його душі, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, — це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагає фізичної напруги, і… словом, я переконаний, що ви мене розумієте.

Альварес Торес знову вклонився.

— Вам потрібні гроші, — продовжував Ріган. — Спробуйте зацікавити його. Ця тисяча вам за працю. Зацікавте його так, аби він вирушив на пошуки золота старого Моргана, — і ще дві тисячі ваші. Якщо зумієте зацікавити його настільки, що він пробуде в мандрах три місяці, — я додам вам ще дві тисячі, а якщо півроку — то п’ять тисяч. Можете мені повірити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навіть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях і зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?

Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав і розгортав чек.

— Я… я згодний, — затинаючись, вимовив Торес і навіть почав заїкатися від хвилювання. — Я… я… як би це сказати?.. Я весь до ваших послуг.

За п’ять хвилин Торесу були дані всі інструкції щодо тієї ролі, яку йому випадало грати, а його розповідь про скарб Моргана була трохи видозмінена, для більшої правдоподібності, хитрим, практичним біржовиком; після цього іспанець підвівся і перш ніж попрощатися, зауважив жартівливо, але не без смутку:

— Найкумедніше, містере Ріган, що все це чистісінька правда. Зміни, що ви внесли в мою історію, роблять її правдоподібнішою, проте вона правдива і без них. Мені потрібні гроші. Ви вельми щедрі, і я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справді розгадав, де захований скарб, що награбував і закопав Морган. Я міг користуватися документами, не доступними для широкого загалу; та й все одно навряд чи комусь вдалося б у них розібратися. Ці документи зберігаються в нашій родині, і чимало моїх пращурів сушили голови над ними все життя, але так і не знайшли розгадки. Проте вони були на правильному шляху, їм тільки не вистачало кмітливості: вони помилялися на двадцять миль. Але ж місце точно зазначено в документах. Вони помилялися, мені здається, тому, що там навмисно все було зашифровано, заплутано, написано у вигляді ребуса; і тільки я, тільки я зумів зрозуміти це і розгадати. Усі давні мореплавці вдавалися до таких трюків, коли креслили свої карти. Мої іспанські пращури таким чином приховали Гавайські острови, змістивши їх убік на п’ять градусів довготи.

Для Томаса Рігана все це було китайською грамотою; він слухав Тореса з терплячою посмішкою, що явно говорила: “От, змушують зайняту людину відриватися від справ і вислуховувати якісь небилиці”.

Не встиг сеньйор Торес відкланятися, як до кабінету зайшов Френк Морган.

— Вирішив на хвильку забігти до вас за порадою, — сказав він після звичайного обміну вітаннями. — Та й до кого ж мені звертатися, як не до вас, — адже ви стільки років працювали з моїм батьком. Наскільки мені відомо, ви були його компаньйоном у найбільших операціях. Він завжди радив мені довіряти вашим судженням. Ну, ось я і прийшов. Насамперед скажіть, що відбувається з “Темпіко петролеум”? Справа в тім, що я хочу поїхати порибалити.

— Що відбувається з “Темпіко петролеум”? — запитанням на запитання відповів Ріган, спритно вдаючи, ніби він нічого не знає, хоча саме він і був в усьому винен.

Френк кивнув і, опустившись у крісло, запалив сигарету, а Ріган почав переглядати стрічку біржового телеграфу.

— Акції “Темпіко петролеум” піднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбує? — запитав він.

— Та нічого, — відповів Френк. — Зовсім нічого. Але чи не гадаєте ви, що якась група хоче прибрати “Темпіко” до рук, — адже потенційна цінність підприємства колосальна. Це, як ви розумієте, між нами, тобто я хочу сказати — цілком конфіденційно.

Ріган кивнув.

— Підприємство величезне, — продовжував Френк. — Досить прибуткове. Солідне з усякого погляду. Без обману. І раптом такий стрибок! Чи не здається вам, що якась особа або група осіб хоче заволодіти контрольним пакетом акцій?

Компаньйон його батька труснув своєю сивою гривою, — проте в голові, покритій цими шляхетними сивинами, таїлися аж ніяк не шляхетні думки.

— Ну що ти, — зауважив він, — мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публіка, що грає на біржі, запідозрила, що акції “Темпіко петролеум” — штука справді прибуткова. Як ти гадаєш?

— Звісно, що прибуткова, — гаряче відповів Френк. — Я отримав такі приємні новини, Рігане, що ви ахнете від подиву. Я своїм друзям кажу, що це підприємство солідне, без обману. Проте прикро, що мені довелося залучити сторонній капітал. Але підприємство виявилося настільки великим, що я просто змушений був це зробити. Навіть якби я уклав усі гроші, що залишив мені батько, — я маю на увазі вільний капітал, а не