Серця трьох - Джек Лондон
Атож, безперечно… Занадто це солідні папери, щоб отак — ні з сього ні з того — взяти і продати їх, адже вони, можливо, ніколи більше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогодні вісім годин і ще не випив ні краплі… Так, так… До побачення.
Не зводячись з крісла, Френк потягнув до себе стрічку біржового телетайпа і ліниво пробіг її очима; те, що в ній повідомлялося, не викликало в нього особливого інтересу.
Повернувся Паркер, несучи кілька тоненьких вудок; кожна з них була взірцем мистецтва і майстерності. Френк миттю підхопився з крісла, відкинув убік телеграфну стрічку, про яку відразу забув, і, ніби хлопчисько, з радістю і захопленням взявся оглядати іграшки і пробувати їх одну за одною: він то змахував вудками, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно, спритним рухом, закидав її під високу стелю, ніби на другому кінці кімнати був невидимий ставок, у якому таємниче поблискувала форель.
Знову задзвонив телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнівом.
— Бога ради, поговори ти, Паркере, — наказав він. — Якщо це знову якась жінка, котра грає на біржі, скажи, що я вмер, або п’яний, або захворів на тиф, або одружуюся — словом, вигадай щось.
Після недовгої розмови спокійним, ввічливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цієї холодної кімнати, Паркер сказав у слухавку; “Одну хвилинку, сер” — і, прикривши її рукою, сказав:
— Це містер Беском, сер. Він просить вас.
— Скажи містеру Бескому, щоб він ішов до дідька, — відповів Френк, замахнувшись так, начебто хотів хтозна-куди закинути вудку; і справді, якби описала волосінь ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетіла б у вікно і, цілком імовірно, на смерть перелякала б садівника, що, стоячи навколішках, пересаджував кущ троянди.
— Містер Беском говорить, що це щодо становища на біржі, сер, і що він затримає вас не більш як на п’ять хвилин, — наполягав Паркер, але так делікатно і м’яко, немов переказував якесь зовсім несуттєве, дріб’язкове доручення.
— Гаразд! — Френк обережно приставив вудку до столу і взяв слухавку. — Алло, — сказав він в апарат. — Так, це я, Морган. Тільки хутчіше. В чому річ?
Він із хвилину послухав, потім роздратовано перебив співрозмовника:
— Продавати? Дзуськи. В жодному разі… Звичайно, я радий це чути. Але навіть якщо акції подорожчають на десять пунктів, — чого, звичайно, не трапиться, — все одно тримайте їх. Цілком можливо, що це закономірне підвищення і вони вже більше не впадуть. Ці акції — штука солідна. Вони коштують значно дорожче, ніж котируються. Взагалі цього можуть і не знати, але ж я знаю. За рік вони дійдуть двохсот, — звичайно, якщо в Мексиці припиняться ці вічні революції… А ось коли акції впадуть, ви одержите від мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та ні, це суто спорадичне явище… Що? Прошу пробачення. Я хотів сказати: суто тимчасове явище. Нині я їду тижнів на два вудити рибу. Якщо акції впадуть на п’ять пунктів — купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли в людини велике підприємство і розпочинається гра на підвищення його акцій, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.
Френк із захватом знову взявся за вудочки, а тим часом на іншому кінці міста, у кабінеті Томаса Рігана, уже невтомно працювала Доля. Томас Ріган віддав своїй армії маклерів наказ скуповувати акції “Темпіко петролеум”, пустив за посередництвом різноманітних каналів таємничу чутку, ніби в “Темпіко петролеум” якісь ускладнення з мексиканським урядом із приводу концесії, і заходився читати звіт свого експерта з нафти, який два місяці знайомився на місці із справжніми перспективами й можливостями цієї компанії.
Зайшов клерк, подав візитну картку і доповів, що якийсь іноземець проситься на прийом. Ріган глянув на картку.
— Передайте цьому панові, сеньйору Альваресу Торесу, — сказав він, — що я не можу його прийняти.
За п’ять хвилин клерк повернувся з тією ж карткою, але тепер на другому її боці було щось надряпано олівцем. Ріган так і розплився в посмішці, прочитавши:
“Вельмишановний містере Ріган. Маю честь повідомити Вам, що мені відоме місце, де за давніх піратських часів сер Генрі Морган заховав свій скарб.
Альварес Торес”.
Ріган похитав головою; клерк був уже біля дверей, коли хазяїн раптом гукнув йому:
— Нехай зайде. Негайно!
Залишившись сам, Ріган беззвучно розсміявся, обмізковуючи ідею, котра зародилася в нього у голові.
— Молокосос! Щеня! — буркотів він крізь хмару диму, розкурюючи сигару. — Уявляє себе левом, ніби він сам старий Р. Г. М. Гарна прочуханка — ось що йому потрібно, і старий стріляний горобець Ріган уже подбає про це.
Англійська мова сеньйора Альвареса Тореса була настільки ж бездоганною, як і його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкіра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей досить красномовно засвідчував, що в жилах цієї людини тече давня суміш іспанської й індіанської крові, проте він видавався настільки типовим нью-йоркцем, що Томас Ріган більшого і бажати б не міг.
— Після багатьох років завзятої праці і пошуків, — почав Торес, — я нарешті розгадав, де захований скарб сера Генрі Моргана. Я певен, що на Москітовому Березі. Скажу точніше: до нього не більше тисячі миль від лагуни Чирикви, а найближче до нього місто — Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освіту здобув у Парижі; знаю місцевість як свої п’ять пальців. Для такої експедиції досить було б маленької шхуни. Адже спорядити її обійдеться зовсім дешево, зате який буде прибуток! Винагорода — цілий скарб!
Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слів, аби висловитися переконливіше, але Ріган, крута і тверда людина,
