Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

Тут очі його наповнилися слізьми, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.

— Отже, — провадив далі Папуга, й голос його тремтів від зворушення, — як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?

— Що з ними стається? — спитала Пенелопа, широко розплющуючи очі.

— Якщо про них не дбати і не вправлятися з ними, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні маленькі створіння, — пояснив Папуга. — В цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сидіти і читати вголос Словник, щоб переконатися, що всі слова належним чином промовлені, але протягом року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо й справді однієї вправи на рік не досить, щоб врятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, між сторінками.

— Час втікає, — несподівано озвалася Дульчібелла.

— Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? — сказав Папуга, зиркаючи на неї.

— Я вже перестала ображатися, — сказала Дульчібелла. — Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.

— І що ти маєш на думці, коли постійно це повторюєш? — сердито поцікавився Папуга.

— Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і тільки вислуховувати твої лекції, присвячені словам, — відказала павучиха. — Ми маємо надолужити згаяний час. Пам’ятай: у нас багато роботи.

— У нас багато роботи, у нас багато роботи, як мені це подобається, — роздратовано сказав Папуга. — Все, що ти робиш цілими днями, — сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, і тому мені не залишається нічого іншого як тільки всім керувати, усе робити, приймати важливі рішення, демонструвати найвищі зразки розуму та відваги…

— Думаю, це було не надто розумно запроторити нас обох у вигнання, — перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. — Я не бачу в цьому нічого такого, що можна було б назвати розумним, аж ніяк.

— Так-так, правильно, звинувачуй мене, — скрикнув Папуга. — Але як я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Як я мав знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий згорток і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це для тебе характерно), що я допомагав василіскам захопити тебе… тебе… дурнувату, пристаркувату, павучиху-співачку, тебе…

— Я образилася, — зойкнула Дульчібелла і заплакала. — Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, тільки за один день, устиг зробити це двічі.

— О так, так, — втомлено погодився Папуга. — Пробач, будь ласка; зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, щойно ми повернемося.

— Обіцяєш? — спитала Дульчібелла.

— Аякже, обіцяю, — роздратовано сказав Папуга.

— А може, ти подарував би мені пиріг із мухами та суфле з коників-стрибунців? — улесливо спитала Дульчібелла.

— Ні, оце вже ні, — відмовив Папуга.

— То й добре, — зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.

— А що це за історія з жабами? — спитав Пітер, заінтригований почутим.

— І з василісками, — вигукнула Пенелопа. — Хто це такі?

— Що вони захопили? — спитав Саймон.

— І звідки ви втекли? — не вгавала Пенелопа.

— Тихо! — скомандував Папуга. — Тихо, тихо, тихо.

Діти посідали мовчки.

— А тепер, — сказав Папуга, — насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.

Саймон поквапливо витяг кишенькового ножа, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.

— Дякую, — сказав Папуга, повагом вийшов і виліз на самий вершечок клітки.

— Не хотілось би, щоб ти там застудився, — зауважила Дульчібелла. — Ти ж не взяв свого плаща.

Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась набік, на одне око, поки він ліз нагору, та обвів поглядом дітей.

— Отже, — сказав він нарешті, — ви хочете знати відповіді на всі ці запитання, чи не так?

— Так, будь ласка, — сказала Пенелопа.

— Чи можу я вам довіряти? — спитав Папуга.

— Звичайно, можеш, — обурився Саймон.

— Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз — це страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова — ні пари з вуст.

Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм Папуга розповість, повмощувались довкола клітки та нашорошили вушка.

— Отже, — почав Папуга, — це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив свою чародійську освіту. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож нема нічого надприродного в тому, що саме він був першим серед студентів, пройшов навчальний курс із найкращими успіхами та отримав серед інших відзнак Орден Мерліна.

— Це що, найвища нагорода? — спитала Пенелопа.

— Цей орден засвідчує, що його власник майже такий самий майстерний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал закінчив Університет Магії з відзнакою і нагородами (серед яких були три книги, про які я вже згадував, шпилястий капелюх і чарівна паличка), його старий вчитель вблагав його вибрати спеціалізацію і зробити на цьому ім’я. На той час країна кишіла нікудишніми чародіями, всі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. І після деяких роздумів Генджіст вирішив вичаровувати міфічних істот, бо в ті часи ще ніхто цього не робив.

— Які це — міфічні істоти? — прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.

— Нереальні, уявні — наприклад, морський дракон, — прошепотів Саймон у відповідь.

— Невдовзі, — вів далі Папуга, — коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся в русалки, то кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він