Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— Ой лишенько! — вигукнула вона і, намочивши в холодній воді з розтопленого снігу хустинку, приклала її до гулі.

— Послухай, друже, що в тебе ще болить? — занепокоївся Ашот.

— Нога… спина… — стогнав Саркіс.

Шушик відійшла вбік. Хлопці оглянули Саркіса. Гулі, подряпини, синяки вкривали його тіло в різних місцях.

— Чого ж ти нам нічого не сказав? Ще й хотів працювати в такому стані! — докоряв йому Ашот.

— Як згадаю, що від смерті врятувався, все інше здається дурницею.

— Молодець, так і треба. В житті буває й важче. Не звертай уваги на біль, — похвалив його Ашот. — Ну, давайте зробимо йому холодні компреси — це найкраще допомагає. Жаль, що горілки нема, горілчані компреси чудово діють.

— Ви все смієтеся, що курди чалму на голові носять, а вона, бач, згодилася, — сказав Асо, знімаючи з голови старенький шовковий шарфик. — І пояс візьміть.

Хлопці перев’язали подряпини на тілі Саркіса, а потім, взявши його під руки, повели на рівне місце.

— Дайте мені палицю, я далі сам піду, — сказав Саркіс.

Увечері завідуючий господарською частиною Гагік вирішив відзначити велику перемогу розкішною вечерею. В найдальшому кутку печери, в одній із потайних щілин, у нього, виявляється, був запасний склад. Ставши на виступ у стіні, Гагік засунув руку в щілину, витяг щось звідти і поклав у шапку.

— Смажте, їжте!.. — повернувшись до вогнища, заявив він і висипав на камінь кілька вбитих горобців. — Я зберігав на чорний день… — похвастався він своїм господарським талантом.

Цей маленький сюрприз, влаштований Гагіком, підняв настрій юних мандрівників. Кожному дісталось по два горобці, і гнітюче почуття голоду трохи вляглося.

Нове, тепле, досі невідоме Саркісу почуття зародилось в одному з куточків його душі. Як добре, що він з товаришами!.. Як добре, що товариші такі уважні до нього! А він, справді, викидав коники і дурниці говорив! «Кожний для самого себе…» Ні, це велика помилка. Без товаришів життя нема…

… Після пригоди з Саркісом усі сталій ніби дорослішими і досвідченішими. Цей випадок зміцнив їхню стійкість і віру в свої сили, переконав їх у тому, що в найважчих умовах вони здатні не тільки підтримувати своє існування, але й допомагати одне одному, що в боротьбі з природою потрібні воля і наполегливість.

Надвечір, коли стомлені, змучені пригодами всі відпочивали в печері, Саркіс думав: «Чи не повести їх до складу білки і, відкривши його, сказати: «Пробачте, товариші, я приховав од вас… Ви врятували мене, беріть усе, що тут є, і їжте на здоров’я».

Але він згадав, з якими труднощами дістався сьогодні до печери. Отже, він дуже кволий і будь-яка хвороба — грип, ангіна, запалення легенів — усе це може звалити його.

Страх знову опанував Саркіса, і знову прокинулось у ньому знайоме почуття егоїзму. «їм дістанеться всього по дві жмені горіхів, а ти сам їстимеш цілих десять днів. Не роби дурниць, своє життя дорожче…» — нашіптував йому якийсь внутрішній голос.

Треба сказати, що горіхи, які хлопці відібрали в Саркіса, були цілі. Так і валялись вони в кутку, куди їх кинув розлючений Ашот. Гордість не дозволяла хлопцям доторкатися до них. Правда, Асо дуже хотілося взяти горіхи й нагодувати ними свого вірного Бойнаха. Але він не наважувався зробити це, бо не знав, як до цього поставиться Ашот. «Поганий шматок тільки собака їсть», — думав він і не раз хотів поговорити з керівником, узнати його думку, та соромився.

Сидячи навколо вогнища, хлопці жваво розмовляли. Вони вирішили завтра, не гаючи часу, знову взятися розчищати стежку, а Гагік мав подбати про їжу. Так днів через три-чотири вони виберуться звідси.

— Ну, коли ви вважаєте мене спеціалістом по продовольству, то цією справою я займусь охоче, — заявив Гагік.

Шушик мала залишатись у печері, підтримувати вогонь і доглядати Саркіса.

Коли все це обговорювалось, у душі Саркіса знову почалася боротьба. «Якщо Ашот каже, що через три-чотири дні вийдемо з ущелини, то чому б не відкрити їм таємницю білчиного складу?» — думав він, і була вже хвилина, коли хлопець мало не сказав: «Ідіть усі розчищати стежку, їжа в нас є…» Але схаменувся. «А що коли знову випаде сніг і доведеться тут зимувати? Краще почекаю, подивлюсь, чим усе це скінчиться…»

Про те, що перед бурею завжди буває затишшя

На другий день рано-вранці Асо ввійшов у печеру і, розстеливши, як завжди, на землі своє аба, висипав на нього з кишені цілу купу шишок мушмули. Він ще вдосвіта ходив у гори добувати їжу для товаришів.

— Це для тих, що працюють, і для хворих, — розпорядився завгосп Гагік.

Від своєї частки Гагік відмовився й вийшов, покликавши за собою собаку.

— Ходімо, Бойнах, на полювання. Не завидую я зараз тваринам Барсової ущелини!

Собака мовчки погодився. Такий Бойнах: його завжди можна умовити ласкою.

Ашот і Асо, напхавши кишені шишками мушмули, пішли працювати на Диявольську стежку, Шушику дубняк збирати паливо.

Гагік не взяв з собою ні пращі, ні лука з стрілами. Він не сподівався натрапити на дичину. Шукав ягоди. Але й вони не попадались. Заспокоюючи себе, хлопець вихвалявся перед собакою:

— Ех, побачив би ти, Бойнах, скільки б я вбив орлів, коли б у мене була мисливська рушниця!..

Сніг лежав ще тільки внизу та на західних схилах Барсової ущелини. А на південних і східних схилах було тепло й сухо. Тому Гагік прямував саме туди. Не менше години кружляв