Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— А коли б у нас був такий керівник, як Камо, ми б тепер… — вихопилось у Шушик, і вона боязко глянула на Ашота, почервонівши як варений рак.

— Що ж я можу зробити? — спалахнув Ашот. — Потрапили б вони в Барсову ущелину, теж, мабуть, не змогли б вийти.

— Ну-ну, прошу нашого керівника не чіпати. Хоч про них і написано книжку, але й ми нічим не гірші. Наш Ашот не гірший за Камо, а я — за свого родича Грикора, — вихвалявся Гагік. — А хіба нашого Асо можна порівняти з їхнім Сето? Чи, може, Бойнах гірший за Чамбара? Ні, і наша Шушик така ж, як їхня Асмік. Асмік, звичайно, дуже гарна, але Шушик — дай бог їй здоров’я — теж вродлива. Тільки от лихо, що нема весни, а її обличчя уже в ластовинні.

Хлопці засміялись, а Шушик зашарілась. «Невже я гірше виглядаю, ніж лчаванська Асмік?» — подумала вона.

— А знаєте, я Бороду Асатура бачив, — у тон Гагь кові почав Ашот. — Якось восени він до нас приїжджав. Потоваришував з моїм батьком Разом на полювання ходили. Який чудовий дідусь, справжній філософ!.. Тільки борода у нього дуже смішна — довжелезна. Коли він кудись іде, то ховає її за пазуху.

— А Чамбар за ним, хвіст бубликом…

— Еге ж, Чамбар за ним… От коли б батько сказав йому, що ми пропали!.. Він би перейшов сніги Агріджгори і прямо до нас на ферму… Що такому, як він, мисливцеві!.. Та й Севан недалеко. Не знаю, як хто, а моя мати напише про мене бабусі. Безумовно, напише!.. Джан, мій братик Грикор зараз же всуне носа в наші айгедзорські караси з вином і скаже: «Дідусю Асатур, тут краще, ніж у нас, давай назавжди тут залишимось. Багато вина, ще й квашених овочів… Ех, якби на тому горбі показався Грикор, а в руках у нього щоб були лаваші. «Ей, Гагік, лови! Чудовий лаваш!» — крикнув би він.

— Годі нас мучити! — розсердився Ашот і вийшов із печери.

Десь далеко з-за гір місяць тьмяно освітлював туманний силует Арарату. Навколо тиша і холод…

Про те, як народжується людяність

На світанку трьох наших мандрівників розбудили якісь дивні звуки, наче поблизу хтось безладно стріляв з дрібнокаліберних пістолетів. Вони прислухалися. Постріли почулися знову. З вогнища вискочили розжарені вуглинки, розлетівся в усі боки попіл, ніби у вогні були приховані якісь вибухові речовини. Біля вогнища вже давно сидів Асо.

— Їжте, це хороша їжа, — сказав хлопець і вихопив з вогню кілька жарених жолудів. — Підмерзли вони, через те й стріляють, — пояснив він.

— Де ти взяв?

— Знайшов. Ходив уранці з Бойнахом на полювання. На, Бойнах, на і ти з’їж…

— Так, це трохи підкріпить нас. З цього і каву готують, — говорив Гагік, уминаючи свою порцію. — Тільки я не радив би давати їх Саркісу.

— Чому?

— Не можна. Поважчає — і тоді ланцюг не витримає… — кволо посміхнувся Гагік.

Коли зійшло сонце і в ущелині стало тепліше, всі вийшли з печери і знову зібралися над Саркісом.

— Саркіс, вилазь із свого барлога! — крикнув Ашот.

Саркіс боязко підійшов до краю западини.

— Візьмись за ялинку і вставляй ногу в перше кільце.

— Не можу. Придумайте щось інше, — глянувши на провалля, злякався Саркіс.

— Ну, справа твоя. Залишайся — будеш здобиччю орлів, — навмисне грубо сказав Ашот.

Шушик відкрила вже рота, щоб заперечити Ашотові, але той спинив її поглядом.

І те, що Шушик вважала за жорстокість, дало свої наслідки. Саркіс боязко всунув ногу в перше кільце і, тремтячи від страху, почав спускатися.

— Вниз не дивись, заплющ очі.

І ця порада Ашота допомогла. Саркіс повільно спускався. Нарешті він досяг останнього кільця.

Хлопці напружено стежили за його рухами. Шушик, затуливши очі руками, заховалась за спину Гагіка. Присівши на задні лапи й висунувши язик, Бойнах з цікавістю дивився на незвичайне видовище.

— Стій, не злазь, ланцюг закінчився! — крикнув Ашот.

І Саркіс швидко підтягнув ногу, яка марно шукала опори.

— Тепер тобі треба схопитись за останнє кільце руками й стрибнути. Не бійся, внизу купа м’якого снігу.

— М’якого? Учора він, звісно, був м’який… — машинально сказав Гагік і раптом закричав: — Підожди, не стрибай, ми перевіримо…

На «м’яку» постіль довелося б стрибнути Саркісові! Мороз скував за ніч пухнасті купи снігу, і тепер вони були схожі на брили кам’яної солі.

Гагік вчасно спохватився. Ще б хвилина, і з вини товаришів Саркіс розбився б об крижаний горб…

— Піднімись назад! — скомандував Ашот.

Від хвилювання в Ашота виступив піт на чолі. Він у думці лаяв себе за таку необережність.

Гагік мовчки стежив за виразом його обличчя. Він хотів сказати щось важливе, але не наважувався.

— Згоден тепер, що й ти можеш помилятися?.. — нарешті м’яко, по-дружньому запитав він.

Ашот, засоромившись, мовчав. Він погоджувався з Гагіком, але не хотів визнати це вголос: боявся втратити авторитет.

— Яка невдача! Що ж тепер робити? — запитав він; і тут же відповів: — Хлопці, треба розпалити вогонь… Без вогню нічого не вийде.

До полудня вони сушили одяг. Розпалили вогнище; ледве дотягли до нього повні мерзлого снігу сорочки і почали їх відморожувати внизу ущелини.