Робін Гуд - Джон Макспедден
— А як ви втратили своє багатство? — запитав Робін Гуд.
— Через дурощі та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я ходив з королем Річардом у хрестовий похід, а оце недавно повернувся. На той час син мій виріс і став славним юнаком. В двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Однак, собі на лихо, він надто захопився і якось на змаганнях ненароком убив лицаря. Щоб урятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Навіть більше, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких процентах у єпіскопа Герфорда.
— У вельмишановного єпіскопа? — перепитав Роб з іронією в голосі. — І скільки?
— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпіскоп присягнув, що забере маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.
— Чи є у вас друзі, які 6 поручилися за вас?
— Жодного. Якби був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше.
— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялася.
— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — сказав сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато достойніше.
Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами.
Услід за цим Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золога в руках і почали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі виявилось чотири рази по сто фунтів.
— Візьміть, сер Річарде. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпіскопу, — сказав Робін. — Прошу нам не дякувати, це лише переміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такі безсердечні, як милостивий єпіскоп, але хтозна, можливо, будемо ще й гірші.
На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов мірошниченко Мач, несучи цілий сувій краму.
— Лицарю подобає зодягатися так, як цього вимагає його сан. Чи не правда, отамане?
— Відміряйте йому двадцять елів, — наказав Робін.
— Дайте йому ще й доброго коня, — підказала тихенько Маріан. — Цей подарунок повернеться з лихвою. Людина він гідна. Я добре його знаю.
Лицарю дали ще й коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом; Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку.
Куди й подівся смуток лицаря. Проте з хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншого людиною гість сідав наступного ранку на коня, що дістався йому в дарунок. Перед тим як рушити, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував:
— Хай береже господь вас усіх до одного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робіне, і ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. Прощавайте, друзі! Рівно через дванадцять місяців, як один день, я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви.
Скінчивши, він урочисто поцілував держак меча.
— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти оплатиш свій борг, якщо на той час забагатієш.
— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом.
Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, притиснувши острогами коня, помчав геть.
— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку, — розлігся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і дав йому в руки свого сталевого шолома. Присутні заздро дивилися на шолом з добротної криці і з золотим візерунком на лобі.
Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.
Розділ сімнадцятий
ЯК ЄПІСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ
Спитав єпіскоп: — Що стряслось?
Чого отак гасати?
І чи дозволив вам король
В цім лісі полювати?
— Ми цілий рік пасем овець,
А нині, ваша милість,
Забили оленя, бо й нам
Гульнути захотілось.
ебагато часу спливло з дня відвідин Шервудського лісу сером Річардом Лі, і до Робіна Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпіскоп.
Робін аж просяяв, коли почув цю новину від Артура Бленда.
— О пресвятая діво! — вигукнув він. — Я так давно горю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і зараз гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть поситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпіскоп Герфорда, а він добре платить за пригощення.
— Стіл ладнати
