Робін Гуд - Джон Макспедден

Дівчина розповіла йому, як принц захопив землі її батька і як він обіцяв повернути їх лише тоді, комі вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц готує зле для неї, би водночас він домагався руки принцеси.

— Оце, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Ось чому я знову перебралася на пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж мінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори. що має захищати всіх жінок: віднині вже ані принц Джон, ані його посіпаки ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а мила дружина Алана Дейля доклала всіх зусиль, щоб створити дівчині справді домашнє оточення.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

Тоді, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з оленем. Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького святого отця, чиї гаманці потребували полегшення.

Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звали той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самітного лицаря, який, понуривши голову і байдужий до всього на світі, їхав верхи на конячині.

— Диви, яке опудало! — звернувся Маленький Джон до своїх товаришів. — Одначе в приказці мовиться, що зовнішність часто оманлива. Тож нехай їздець на шкапині буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало цього вояки було насунуте на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася у стремені, а друга безпомічно звисала в повітрі. Виснажена, мов кістяк, шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і звелів йому зупинитись; адже не завжди можна покладатись на зовнішність людини, щоб вирішити, чи є в неї гроші.

Вклонившись, Маленький Джон чемно запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар збирається сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний очікує вас, сер.

— Не можу, любий друже. — ввічливо відповів лицар. — У мене горя хоч відбавляй, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господарю за виявлену до знедоленої людини ласку. Хто він?

— А хто ж, як не Робін Гуд, — випалив Маленький Джон і взяв коня гостя за вуздечку.

Забачивши, що до них наближається ще двоє лісовиків, лицар знизав плечима й байдуже відповів:

— Видно, таким запрошенням не можна нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я мав намір обідати сьогодні в Блісі або Донкастері, а проте, це байдуже.

З властивою для нього відчуженістю він погодився, щоб його повели вглиб лісу до місця, де зібралася уся ватага лісовиків.

Маріан ще не встигла переодягнутися і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був одяг пажа. В полоненому вона враз упізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина налаштувалась було тікати, боячись, що він теж упізнає її, але Робін Гуд, підморгнувши, дав їй знак, щоб вона виконувала сьогодні роль пажа. Маріан заради жарту погодилася.

— Гостинно просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме лаштуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робе, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні цілого товариства сів поруч з Робіном до багатого столу, на якому була оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько попоївши й випивши, лицар повеселішав і почав запевняти, що не обідав так смачно щонайменше три тижні. Він обіцяв, що коли Робін приїде з своїми хлопцями до нього в гості, то він постарається влаштувати на їхню честь не менш гостинну зустріч.

Проте не на таку платню розраховував Робін Гуд. Звичайно, він подякував за запрошення, але натякнув при цьому, що такі гості, як він, лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Зараз я такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума складає все моє багатство, не те що пропонувати її.

— Гроші, хай і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхаючись зауважив Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі, у мене в цілім світі лишилося тільки десять срібних пенні, — з смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джону. Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан, і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за те, щоб настали кращі часи. Я бачу, що зброя ваша притупилась і одяг подерся. Однак мені здається, хоч це було й давно, я бачив вас при дворі у пристойнішому вбранні. Скажіть мені — ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви були поганий господар і розтринькали майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар. Вів я тверезе й спокійне життя, — відповів засмучений гість. — Цілком можливо, що ви бачили мене при дворі, адже я був один із глядачів на вашому турнірі ще за короля