Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Не знаю, який ваш цивільний фах і хто ви насправді. Але якби я був на вашому місці і обставини склалися так, що я не мусив би носити цей мундир, самий вигляд якого викликає люту зненависть у населення всієї Європи, я б згодився навіть на роботу каменяра, аби тільки дотягти до того дня, коли нарешті кінчиться це пекло, цей нелюдський, безмірно жорстокий час…

— Каменярі теж приречені на смерть.

— Ох, не треба перебільшувати. Адже ж є кінець кінцем певна категорія людей, які поза всякою підозрою у влади?

— На жаль, ні. Я знав двох каменярів, яких повісили тільки тому, що зі складу каменоломні, де вони працювали, зникло кілька кілограмів динаміту.

— Виходить, усі під загрозою?

— Так.

— Далебі, часом не хочеться вірити, що все це правда.

— Світ, в якому ми живемо, це — божевільня.

— А проте все начебто йде своїм звичаєм, ніби й справді нічого не діється.

— Авжеж. Історія повторюється. Земля обертається навколо сонця. Як і раніш, є чотири пори року. Доба складається з двадцяти чотирьох годин, за днем настає ніч. Цього ніщо й ніхто не в силі змінити. Земля оберталася навколо Сонця навіть тоді, коли інквізиція примусила Галілея зректися своїх тверджень про обертання небесних тіл.

Майор засміявся.

— Яке забавне зіставлення.

— Атож! Виявляється, ми навіть не розучилися сміятись, хоч момент для цього зовсім невідповідний.

— Ви гадаєте, що зараз доречніше було б читати молитви й каятися у своїх гріхах?

— Ви католик?

— Так.

— Тоді ваші сумніви мені не зрозумілі. Ви повинні зробити все, що тільки можете, щоб урятувати бодай душу од вічних мук, коли вже тіло приречене…

— Все в руках господніх. Світом править Час. Кожній бактерії і кожній людині він каже: зникни. Назавжди. Що ви про це думаєте?

— Ми вмираємо щодня.

— Це сумно, правда ж?

— Так, особливо коли подумаєш, що на вулицях міст так багато гарних і дешевих жінок.

Майор вийняв сигарети.

— Закурите?

— З охотою.

— З вами важко встановити контакт, — сказав він, простягаючи мені пачку французьких сигарет. — Ви спритно ухиляєтесь від усіх найцікавіших для мене тем і все повертаєте на жарт.

Я взяв сигарету, ми закурили.

— Не можу серйозно ставитись до цієї розмови, — сказав я.

— Чому?

— З багатьох цілком очевидних причин.

— І тому, що ми вороги?

— Це теж має значення.

— Ви вважаєте, що ми взагалі не можемо порозумітись?

— Ні, чого ж, але тільки в одному випадку.

— Я вже сказав, що допоможу вам.

— Так, я пам’ятаю. Але я не це мав на увазі.

— Що ж тоді заважає нам вільно говорити між собою?

— Становище, в яке ми обидва потрапили.

— Уявімо собі, що ми обидва кати і зовсім випадково опинились в одному купе, — сказав майор з жартівливими бісиками в очах. — Вже досить довго їдемо разом, встигли придивитись один до одного, і от помалу зав’язується розмова; спочатку ми зачіпаємо зовсім незначущі, дріб’язкові теми, обмінюємося зауваженнями про погоду та про незручності подорожі, нарешті один із нас визнає за потрібне відрекомендуватися, другий теж називає себе, розмова одразу жвавішає, і виявляється, що ми дуже добре розумієм один одного; для нас обох це трохи несподівано, але потім з’ясовується, що в цьому немає нічого дивного, бо ми— представники одного фаху і кожен з нас щодня має справу зі смертю. Нам здається дуже кумедним, що ми зустрілися за таких незвичайних обставин, адже нечасто трапляється, щоб два кати їхали в одному купе, і ми заводимо цікаву для нас обох дискусію на професійні теми, а основною ниткою нашої розмови є проблеми, що споконвіку хвилюють людський розум: проблема смерті, яка вражає нас щоразу, коли ми виконуємо свою роботу, проблема часу, що його жорстокий механізм так добре нам відомий, бо насправді тільки ми є свідками того фатального моменту, коли в людині цілком стирається грань між свідомістю існування і темним нуртом смерті, яка знищує все; надзвичайно цікава проблема людської гідності, бо ми знаємо, як неоднаково поводяться наші жертви перед близьким і неминучим для них кінцем, — часом ми мучимось через них, а іноді нас просто принижують їхні жалюгідні спроби продовжити хоч на одну хвилину своє життя, яке вони використовували так невміло і так легковажно марнували, що кінець кінцем збилися на манівці й опинились у наших хватких і твердих руках; але буває також, що ми почуваємо щось схоже на гордість, коли нашою жертвою є сильна людина, яка з іронічною усмішкою спостерігає останні наші приготування, хоч значення їх для неї цілком зрозуміле, і часом нам навіть стає жаль цієї приреченої на знищення людини. А трапляється й так, що нас мучить сумління, неначе ми вбиваємо брата. Але це ще не все, і ви це добре знаєте, є ще ціла низка не менш хвилюючих проблем, пов’язаних з нашою роботою, наприклад, вибір місця та засобів умертвлення, знарядь, якими ми особливо охоче користуємось, методів, які найчастіше застосовуєм…

Він замовк, а я, сидячи проти нього і ні на мить не випускаючи з рук пістолета, допитливо дивився йому в обличчя, що було якраз врівні з моїм, на його губи, що ледь помітно ворушились, вслухався в глухий, безмірно стомлений голос; погляд мій був прикутий до його уст, я стежив за кожним, навіть найлегшим порухом їх на цьому застиглому обличчі, нерухомому, як усе тіло, безвільно сперте на шкіряний диван, шукав бодай найменшого сліду хвилювання в його очах, блиску зіниць, який оживив би цей повільний монолог, що плинув, немов спокійна, заколисуюча хвиля; мигцем я глянув на його руки, сподіваючись, що, може, хоч вони зрадять його, — адже руки часто бувають виразніші, ніж очі, і легше вислизають з-під контролю їх власника, — але й руки безвладно, нерухомо лежали на стегнах, ніби не були частиною його тіла, а коли я знову втупився йому в обличчя, майор заговорив неквапно й задумливо:

— Ви мовчите? Чому? Може, вважаєте, що не слід торкатись питань про роль ката, роль жорстоку й антигуманну? Але ж ми самі завели цю розмову, хоч, правда, почасти нас змусили до цього страхіття війни. Ну, гаразд. Не будемо про це говорити. Хоча взагалі чоловіки з найбільшою охотою розводяться про свої професійні справи. Проте ми можемо прийняти інший, не менш захоплюючий варіант дискусії. Припустімо, наприклад, що ми обидва — засуджені на смерть і невпинно переслідувані люди, і тільки завдяки щасливому збігу обставин нам вдалося дожити до цієї хвилини. Чудова тема, правда ж? Ми — жертви тупого тоталітаризму, для суспільства вже майже не існуємо, але, незважаючи на це,