Робін Гуд - Джон Макспедден

— Може, вже вистачить? — сказав трактирник, якому урвався терпець. — І взагалі я дивуюсь, що ви так говорите про свого друга Робін Гуда. Хіба то не він сидів отут з вами і хіба не ви пили з ним за вічну дружбу?

— Що-о-о?!' Робін Гуд? — витріщив очі Мідл. — Якого ж біса ти мені не сказав?

— А чом би я мав про це говорити? Хіба ж не ви самі попереджали вранці, щоб я не дивувався, коли ви повернетесь сюди з самим Робін Гуд ом!

— Тепер мені все ясно, — простогнав мідник. — Він заманив мене сюди, навмисне споїв, а потім викрав документ, викрав окраєць хліба…

— Годі, годі! — обірвав його трактирник. — Про все це я вже чув. Краще розплатіться за себе та за нього.

— Але ж, дорогенький, у мене немає грошей! Зараз я наздожену цього негідника і приведу сюди, щоб він за все заплатив!

— Е, ні, — заперечив трактирник, — якщо я кожного чекатиму, то мені негайно доведеться закрити свій заклад. Ще нікому не вдавалося стягти з Робін Гуда гроші.

— А скільки треба платити? — запитав Мідл.

— Рівно десять шилінгів.

— То візьми поки що мою робочу сумку й оцей чудовий молоток. Я швиденько спіймаю цього розбишаку і повернуся з ним сюди.

— Залиште і шкіряну куртку, — наполягав трактирник, — бо ваша сумка та молоток мені ні до чого.

— Та що це за лихо таке! — заволав, впадаючи у відчай, Мідл. — Тільки-но позбувся одного грабіжника, як уже потрапив до рук іншого! Ану ходім зо мною на дорогу, там я швидко ввіб'ю тобі в макітру хоч трохи чесності!

— Ви дарма гарячкуєте, — похмуро одказав трактирник. — Не затримуйте мене. Залишайте свої речі та мерщій біжіть наздоганяти свого дружка.

Після глибокого роздуму Мідлу довелося зважити на цю пораду. З важким каменем на серці залишив він трактир «Сім оленів».

За поворотом дороги мідник знову побачив Робін Гуда, який неквапливо йшов у тіні між деревами.

— Ага, це ти, негіднику! — закричав Мідл. — Стій! Зупинись! Зараз я з тобою поговорю інакше!

Робін з удаваним подивом обернувся до нього.

— Який там нахаба ображає мене? — запитав він спокійним голосом.

— Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…

— О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робін Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?

— Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!

Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.

Робін спробував витягти свій меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки він нарешті спромігся оголити зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього їхні ролі помінялись. Робін Гуд кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.

Шум незвичайної битви розлягався луною по лісі — дерево змагалось проти сталі. Робін мав чудовий клинок із гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш міцним — меч тільки черкав по ньому, як по залізному лому.

Невдовзі Робін із жалем переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тимчасом як дрючок Мідла раз у раз боляче бив його по ребрах.

— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.

— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!

— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Спершу я повішу тебе на оцій гілляці!

Але Робін, скориставшися тим, що Мідл заговорив, миттю вихопив ріжок і тричі просурмив.

— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі штучки! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатись! Ти в мене ще натанцюєшся!

Робіну довелося знову захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як із лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін сів на землю перепочити.

— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — звернувся до нього Маленький Джон.

— Авжеж, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.

— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.

— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий помірятися з кимось силами.

— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його