Люди і тварини - Софія Парфанович

Хто приходив, відходив і поручував управі лікарні: піддержуйте її в мріях. Це єдине, що можемо вам порадити. Старої жінки нікому не треба, хоч би й була віртуозом. Є молоді, гарні, принадні. Справжні мисткині. Нехай сидить.

Оля сиділа, вправляла гру й спів і дожидала — появи дириґента чи капельмайстра, що здійснив би її мрії.

І яєчка від своєї доні — голубки.

Щастя Воркуночки сталося Оліним щастям. Її дні набрали сяйва й радости дожидання. Це материнство. Голос її скрипки співав про нього й Аве, що його співав її голос, збивалося вгору, тремтіло в сутінках пральні й лягало до стіп мисткині відбившись від стін.

Вранці того дня, того несподіваного дня Оля найшла клітку порожню. І холодне гніздечко. На землі купка пірячка. Така маленька, мізерна купка. Невже можливе, щоб життя містилося під нею і щоб стільки щастя тремтіло в серденьку, що перестало битися і зникнуло з країни, де шумить океан і хитаються пальми?

І двоє малих, поторганих крилець.

Голуб сидів на клітці й уже не воркував. Понуривши голову дивився крізь ґрати клітки. Вона була порожня.

Оля перестала їсти й не могла спати. Їй вчувався голос доні, що воркувала за вікном. Йшла до нього й виглядала. Шукала своєї доні на клітці, на даху будинку, на пальмі, що хитала круглою чуприною над дімком голубки. Її не було.

Голуб плакав. Він сідав на підвіконня і просився в хату. Робив те, чого ніколи не робив. Залітав в кімнату, сідав на краєчок стола й своїми круглими, червоними очима глядів на Олю. Воркотав з тиха, жалко.

Він не їв, він не відступав місць, де була його колись дружина — Оліна голубка.

Оля перестала грати. Вона, як і він, втратила найдорожчу, наймилішу істоту. Боліло їй так як колись: на вулицях Києва лежали трупи опухлих із голоду висохлих до шкіри. Безбатьківські діти повзли по вулицях благаючи шкоринки хліба. Що могла дати їм вона, що окрім скрипки не мала нічого? Що сама була без роду й дому, гонена й цькована. Тільки сльози, гіркі, тяжкі сльози, що текли з її ангельських очей. З жалосливости над ними: нещасними батьками, виголодженими дітьми.

Лежала й, втуливши обличчя в подушку, переживала ще раз своє і несвоє життя. Ніколи не мала своєї дитини. Завжди піклувалася чужими. Навчила їх найкращого: музики. Оце тепер була у неї доня. Хоч і пташиного роду. І її жорстока доля відібрала їй.

Її приятельки, ті, що піклувались нею вирішили піднайти для неї пташину, якою Оля могла б піклуватися. І, коли нова буря пролетіла й поскидала з гнізд пташок, що ще не могли літати, пані Пю найшла дві маленькі ще неопірені живі грудки пуху й кісточок, що ледве провиділи. Їх вона принесла та поклала біля Олі.

— Олґа, вони теж бідні пташинки й вони потребують твого доброго серця.

— Ні, ні, ні! — стогнала Оля, — візьміть їх, я не хочу, я не можу! О, де моя доня, моя Воркуночка?! Їх знову вб’є щось чи пожере. Ні, ні! — заберіть їх!

Оля підірвалася і стала втікати. Її розбурхане волосся моталося безладно кругом її заплаканого обличчя. Доглядачки зловили її та поклали до ліжка. Їй впорснули заспокійливий лік. Він спровадив на неї сон.

Коли прокинулась, біля неї сидів священик. Той, що йому співала при Богослужбі. Гладив її волосся і говорив:

— У всьому Божа воля. Тебе теж вигнала буря з рідного гнізда. В тебе теж били громи зла й Божого допусту. Але Він дав тобі ангельський голос, щоб могла прославляти Його. Ми любимо тебе. Ми потребуємо тебе. Мовчать наші душі, коли в нашому костелі не гомонить твоя пісня і музика твоєї скрипки. Їх дав тобі Господь, щоб могла подавати розраду нам, Його дітям. І дав тобі голубине серце, щоб могла нести добро на долонях своїх. Людським і пташиним дітям, що самі нездатні до життя.

— Олґа, прийми до свого серця малих пташиних діточок, що не мають ні батька, ні матері. І принеси нам свій спів, що потребуємо його як пташки капель роси. Її, як твій голос сотворив Господь для тих, що не мають тепла, ні радости в житті, ні крихітки із стола Господнього. — Він говорив, він розказував, він просив і від його слів прояснювалось Оліне обличчя й повертало сяйво до її пригаслих очей.

Оля підвелася, пригладила розбурхане волосся. Прийняла пташок не готових до життя і віднесла до порожньої холодної клітки. Приголубила їх, огріла й нагодувала. Зачинивши клітку, пішла до будинку, взяла скрипку й подалася у підвал. Там у кутку, поза машинами до прання сумував її пульпіт.

Оля годувала й доглядала пташок, що їх викидали бурі поза гніздо. Там над океаном вони зривалися і гналися землею як розпутані біси. Як могли опертись їм маленькі пташенята? Коли людям трапляються нещастя від сил природи у них є товариства, у них є організації, що допомагають їм. І держава. Але коли трапиться пташкам нещастя, ніхто не заступається за них і не допомагає їм.

Робила це Оля. І потроху присихала рана, прилягав біль. Аж поки не відійшов у минуле, як багато людських страждань. Рубці залишаються, але вони вже не болять. Не так дуже.

Пташок, що випали з гнізд, завжди можна було знайти. Їх Оля підгодовувала, доглядала й коли вони міцніли й навчилися літати, відлітали й більше не прилітали. Ані до клітки, де знайшли захист, ані до Олі. Голубочка — Воркуночка була одна, єдина. Її ніщо не потрапило замінити.

Оля грала й співала, знайомі й незнайомі цікавились