Люди і тварини - Софія Парфанович

Чорні свині шукали харчів при дорозі. Їх треба було проганяти від горіхів. Набравши горіхів у рило, хрупали смачно. Виголоджені сухоребрі пси, всі одної пісковатої масти, теж підкрадались до горіхів, щоб заспокоїти свій постійний голод.

Тра-та, та, та-тарахкотів старик у поворотній дорозі. А панцерник спав собі смачно в кишені. Може й мав жінку й малих десь там в джунґлі, але йому було до них байдуже. Спав смачно й на його обличчі було задоволення. Приємно виспатись досита.

Пан Мирон купив його від Макса.

Покінчилися вакації, дозвілля майнуло швидко, наче думка.

І були знову будні, біг авт на просторих американських дорогах, і праця.

Пані Надя — одна з тих, що їхала тоді з Максом його «автом», навідалась до пана Мирона. Він запросив її, щоб познайомилась із його сім’єю. Хлопці, мабуть, цікавились тваринами. Був у них хом’ячок, що бігав по колесі, були два сині попугайчики, що в клітці виводили малих. Були дві черепахи, крілик — альбіно, пухкий і привітний, кілька морських свинок, білі мишки… там справді був малий зоологічний город.

Але з усіх хлопці найбільше любили панцерника — армадійо. З притаманною йому добродушністю, він погодився з неволею, а ще ж годували його непогано; в городі, врешті, вишукував комах, і черв’яків. Заприязнився з іншими мешканцями і жив собі та, мабуть, нічим не журився. Своїми, трохи незграбними, куцими ніжками тупав по кімнаті й всі знали, де він тепер, той Панчо, як його назвали. Навіть навчився відповідати на цей поклик. Не противився теж, коли до хлопців приходили приятелі й вони баламкали ним підвішуючи на хвості. Зараз же після таких вправ, Панчо почував палке бажання поспати. Закривши малі очка, засипляв дебудь і люди сміялися з нього. Чи снилося йому щось в таку пору? Чи загалом у такій маленькій голівці може щось снитися? А може в ній дрімав спогад рідного Мексико? Воно було далеко за горами, пустинями, джунглями й лісами.

Вночі віяв вітер, перший холодний вітер ранньої осени. Він бив по деревах довгими батогами й вив. Його виття загрожувало зелені дерев осінніми холодами. Вночі коливались зорі на вітряному небі, а вранці була глибока, холодна осіння синява й…

падали перші каштани.

З дзвінким стукотом вони падали на вулиці та хідники. Зараз же розкакувались на третинки й з зеленої лушпини викочувався блискучий овоч — втіха наших дитячих літ. Лиснячий, мальований каштан випадав на ясне, денне світло з своєї темної в’язнички й з радістю спілого овоча дивувався новому світові, що віщував нове, повне, таке розкішне життя. До цього життя сміялись його масні круглини й горнувся темніший рисунок м’якими заливами форнірних узорів, у котрих дрімали в немовлячому зав’язкові могутні сили майбутнього дерева.

Вітер віяв на світанку, і падали перші каштани, а вранці була радість. Діти бігли до школи, їхні личка сяяли рум’яною втіхою. Один одному переказував замість привітання:

— О, — каштани! — і оченята сміялись радісно.

— О, каштани! — гомоніло вулицями від дитячих голосів.

Перші каштани! Учні збирали їх наввипередки, переганяючи один одного та штовхаючись, щоб захопити пожадану здобич. В малих, замурзаних руках з’являлись круглі, бронзові кулі — сподівання прекрасних забав, безлічі дитячих радощів і веселих праць. О, каштани!

Круглі, великі — найбільше пожадані. Потім близнюки: двоє хлібенят, гарно випечені, стулені гладкими, рівними поверхнями. Вони, звичайно, ясніші, як оці одинці. Найменше цінять у дитячому світі ці малі, чи середні, що по три вродились в лушпині й мають нерівні стінки й гостро різані грані.

Дитячі ясні голоси лунають вранці на вулицях. Одні малі руки простягаються до других і показують свій збір. Тут і торг:

— Ти, дай мені свій каштан! — це про того великого, круглобокого.

— Оо! — я дурний! Знайди собі!

Синій беретик стоїть і думає:

— А я маю двох братів, — сягаючи в кишеню, проказує з ваганням — не хочеться їх позбуватись.

— Ану покажи!

Два брати лежать у жменці і приманюють ясновипеченими боками. Кортять. Розчухрана чупринка вагається. Червоно — брудна жменька повертає круглий овоч, цупко тримаючи його, як свою незаперечну власність. Все ж таки брати…

— Ні, не дам!

— Дай, Мирку! Я тобі дам ще до того великий ґудзик. Перша кляса воротар! — У грі в ґудзиковий футбол такий воротар чогонебудь не вартий.

З сірої кишені появляється на денне світло жовтий ґудзик. Ще двоє учнів розважають ситуацію:

Один великий каштан чудовий до копання. Але ті два, коли їх провертіти й дати на дротик — чудове діябольо. Ну й до пращі в сам раз. А вже воротар… його розглядають найпильніше. Каштани будуть ще. Голови підносяться вгору, де широка, плідна корона, обвішана овочами, обіцює безліч нових каштанів. Потім порада:

— Ти дай! Каштанів назбираєм, як будемо йти зі школи. А воротар порядний! — Розчухрана голова обмінюється з синім беретиком каштанами й ґудзиком, а шкільний дзвоник гомонить, гомонить, гомонить!

Голі литки бігцем накивують осінньому вітрові й навіть новим каштанам, що падають з його поміччю на міський хідник. Дзвоник, дзвоник, дзвоник!

Тепер учні сидять у школі й не дуже слухають учителевих наук. Під лавками йде обмін і забава каштанами, і ноги чекають нетерпляче перерви. Вибігли на подвір’я!

Каштани стають власністю міста. Зараз після учнів ідуть до праці службовці. Молодші й старші люди нахиляються з усмішкою, і кожний підносить один-два каштани. Потім ідуть до щоденних справ, але ясна усмішка вже не зникає з їхнього обличчя — як спомин дитячих літ. Каштани вносили в них стільки радости й