Люди і тварини - Софія Парфанович
Згодом Воркуночка стала літати. Спершу залітала з клітки, — її Оля держала відчиненою на підвіконня і заглядала, чи немає там її мами. Потім уже літала на дах. Сідала там і грілася в сонечку. Але коли б Оля не надійшла, вловлювала її голос на даху над своїм вікном. Далеко вона не поважувалась літати. Інші голуби не допускали її до свого товариства. Вони дзьобали її і проганяли. Не відомо, чи не зносили її каліцтва, чи може було в ній щось таке, що повідомляло їх про життя тварини з людиною й відстрашувало їх.
Вранці Воркуночка діставала снідання ще поки люди снідали. Щоб їм не наражуватись, Оля насипала зерно звечора, коли голубка вже спала, зажмуривши своє одиноке очко. А скоро вранці снідала сама. Точно в тій самій порі прилітала на обід і на вечерю. Була то пора, коли Оля кінчила працю, а потім увечорі, коли після гри й вечері верталася до кімнати. Оля сміялася, що Воркуночка має годинник.
На Ніч Оля зачинювала клітку.
Бувало Оля забарилася. Тоді голубка шукала її, находила її дуже швидко в пральні. Там вона грала. Голубка сідала на підвіконні й воркутала під звук музики. Інколи Оля переривала гру й підходила до вікна й співала своїй пташці якусь милу, легку мелодію. Сиділа вона тихо-тихесенько й перехиливши голівку слухала. То була публіка, Оліна публіка у великому театрі.
Був ним дім для божевільних.
* * *
Одного дня голубка не прилетіла. Ані до клітки ані до вікна. Ані в привичну пору їсти. Оля кликала її і шукала, розглядала кожну зграю голубів, але не находила її. Щось мусіло статися, що голубки немає.
Четвертого дня раннім ранком Оля почула на даху знайоме воркотання. Там сиділа Воркуночка. Не була сама. Поруч був голуб. Значно більший за неї, але такий сам, точнісінько такого кольору як вона. З такою ж білою шийкою і сивими крилами. Підносив їх, пригортав до себе голубку й пестив її. Дзьобок до дзьобка, крильце до крильцятка. Він голубив її, — недарма так кажуть не лиш про голубів, але й про людей. Вони були щасливі. Раділа й Оля. Її доня найшла самчика, того одного, єдиного на світі. Усі проганяли її, усі не любили її. Але він єдиний полюбив калічку Воркуночку.
Якби не було: вона все ж не забувала своєї мами й хоч на хвилиночку прилітала до неї, мабуть щоб розказати їй про своє щастя. Залітала теж до клітки, щоб поїсти. І на ніч, спати. Такі були її звички ще змалечку. Голуб ніколи не заходив ані їсти ані спати. Він сідав на верху клітки й стежив за тим, що робить дружина й воркотав ніжно. В ночі він спав на верху клітки. Щоб не перешкоджувати їхньому щастю, Оля залишала на ніч клітку відчинену. Ще поки голубка заснула, виставляла голівку й дивилася вгору одним своїм очком. Відтіля показувався дзьобок і вони ще надобраніч цілувалися. Тиждень, цілий тиждень великого голубиного щастя.
Воркуночка стала готуватися до материнства. Стелила гніздо м’яким пірячком на своїй палаті. Оля принесла кусочки, шовкових ганчірок. Обидві стелили гніздечко й Воркуночка цілувала-пестила Оліні пальці. Обидвоє з милим пересиджували на гніздечку й їхнім пестощам не було кінця.
Оля дякувала Богові за ласку. Вона молилася, щоб післав Він її донечці пару. Боялася, що калічки ніхто не схоче. Аж ось пишний, великий голуб узяв її в країну кохання і приніс їй щастя. Голубине щастя.
* * *В тому часі Оля вправляла й грала й всі запевнювали її, що голос у неї кожного дня чистіший, що звук її скрипки щораз кращий. Оля шукала нагоди вийти в світ і грати в симфонічній оркестрі. Інколи оркестра приходила з концертом до лікарні й тоді Оля грала в ній. Диригенти обіцювали, що заанґажують її до оркестри. Приходили знайомі музики, запрошували до своїх шкіл, піддавали її спробам. Усі симфонії Оля знала напам’ять. І грала, де треба й співала.
Концертанти відходили, диригенти змінялися, а Оля дожидала. Всі вони хвалили її голос і її гру. І обіцювали. І поринали в даль життя, в справи своїх буднів.
Під час праці Оля мріяла. Бачила музичну школу й дітей, що їх учила. Малих мурзатих казачат, що поринали колись у далі азійських степів. Чорнооких грузинят. Не бачила тільки тутешніх дітей, американських, чи таки своїх. Привезених із Старого краю чи народжених тут. Усі вони, їхні батьки говорили: покинь мрії і йди працювати. — Покинути мрії? Як жити без них? За горою старого ганчір’я, перед собою стара, клекітлива машина до шиття, за спиною крик божевільних.
— Ні, ні! Немає життя без мрій, не варт жити без стремлінь і зусиль добути те, про що мріяла ціле життя, до чого створена: музики!
— Навіть пташки, навіть такі калічки, як моя доня, сповнені мріями. Пташиними снами про щастя. Голубиним раюванням. І Бог дає їм його. Невже можливе, щоб мені, одинокій, хоч на старість не дав Він ні одного дня щастя?
Оля працювала, складала дбайливо гріш до гроша й чекала. На дириґента, що одного дня заанґажує її до оркестри, на оркестру, в якій гратиме, на залю, повну слухачів, на школу, де вчитиме діточок. Таких малих, як ті голуб’ята.
А час ішов. Він утікав і не ніс із собою сповнення мрій. Вони залишались як були від років і десятків їх. В Оліній уяві.
Сиве волосся, поморщене
