Люди і тварини - Софія Парфанович
Провідник поправляє капелюха, в посмішці показує зуби, трохи похожі на крокодилеві.
— Ви трохи праві: крокодилів у нас немає. Те що тут, — аліґатори. Крокодилів як і більшість аліґаторів, винищили люди. Чому, пояснить вам пара черевиків оцієї пані та її торбинка. Вони зі шкіри цього звір’я. Вистане вам сказати, що в 1929 році ще збирано в Фльориді сотні тисяч шкір. З 1929 по 1943 рік змаліла ця цифра з майже 200.000 річно на менше як 7.000. Якби ще й з тих сімох тисячів, для приємности пань, зідрано шкіру, не було б їх зовсім у наших багнах. На щастя в 1944 році взяли їх під охорону й вони стали частково відроджуватись. Але тепер знову, пані, як оця в білих шкарпиточках, кохаються в них, як у своїх песиках і гадують їх для приємности в своїх акваріях.
— То вони відсіля — дивується власниця Алі. — А мені сказав продавень, що вони з Полудневої Америки.
— Він сказав правду. Замість наших алігаторів, ми спроваджуємо для наших пань кайманів. Вони зовсім похожі на оцих, наших алігаторів. Навіть веселіше дивляться їхні витрішкуваті, розумні очі, відгороджені одне від одного кістковим гребенем.
Прогульковці натішилися справжніми крокодилами, фотографували їх досхочу. Шкода, що не можна було показатися верхи на них, або любовно притуленими. От були б знімки!
Дві колоди зрозуміли, що вже більше нічого не дістануть і, заплющивши очі, задрімали.
Шелестіла джунґля і хлюпотіли чорні води в протоках.
Човни прибивали до пристані біля будинку Національного Товариства Одібон.
Голубка— Ні, того вже забагато! — вигукували сусіди. — Ті вправи на скрипці можуть убити слона, не так людину. Гело, Олґа, гело!
Гра на скрипці трохи припинилася.
— Гело, гело! — чуєте, киньте ви ту скажену гру! Ми вже не можемо витримати!
Гра почалася знову. Посипались акорди, заплакали ключі, застогнали…
Сусіди били об двері й кричали. Намагались дістатися до кімнати. Оля грала й вже не слухала, як копають і б’ють об двері. Джов підпер двері своїм сильним плечем і вони скрипнули й зіскочили із замку. Сусіди вдерлися в хату. Серед неї стояла жінка із скрипкою і вела смичком по струнах. Перед нею пульпіт з нотами. Грала…
— Чуєте ви, — кричав Джов. — Ми вже не можемо витримати! Ви можете довести до скаженини мертвого. Беріть свою скрипку й забирайтеся з хати! І то зараз! Куди хочете, хоч би на вулицю!
Він наблизився до Олі. Вона кинула скрипку на ліжко й вхопила стільця.
— Слухайте! Як зараз і то в тій хвилині не винесетеся з хати, з моєї хати, вб’ю вас! Присягаю! — Оля замахнулась стільцем. Очі жевріли. В них горів блакитний вогонь. Джов позадкував за двері. Оля затріснула їх із лоскотом. І знову взяла до рук скрипку.
Поліція, зізнання сусідів: Оля боронилася як скажена. Її винесли три поліцисти й зачинили в автоповозці. Пригортала до себе скрипку. На станиці Оля вела себе як дика кітка: кусала й плювала, копала. Її відставили до дому для умово хворих.
* * *Оля була згідлива й спокійна. Добре, погоджується залишитись тут. Хай буде тут, хай буде навіть у менажерії. Під одною умовою: що дозволять грати на скрипці й вправляти свій голос. Оля розказувала свою довгу й сумну історію. Азію та Европу пройшла із скрипкою в руці. І ніхто не заборонював їй грати й співати. Аж тут.
З діягнозою «маніяк», залишили Олю в лікарні. Спільна кімната з іншими жінками, що не були тяжко хворі. Мали теж якусь манію. Найчастіше переслідування, ворожости до всіх. Оля теж ненавиділа всіх. Почавши від кірґізів, калмиків і НКВД — стів, до грузинів і своїх — українців. Свого колишнього чоловіка, його любовницю. І через неї заслання і Казахстан.
Оля любила скрипку і казахських дітей і степ. Могла вправляти на просторі й під вітром-суховієм. Ходила від аулу до аулу й грала. Їй давали за те харчі, а вона вчила казахських дітей. Була як ясний ангел: золотоволоса, синьоока, тепла усмішка на рожевому обличчі. Кусала, копала й гризла чоловіків, що наближувалися до неї. Ненавиділа їх, так як свого чоловіка.
Спершу лікування. Лежала, її обслуговували, давали заспокійливі ліки. Спала багато. День і ніч. Перший раз від десятка років Оля знайшла спокійну пристань.
Дім для божевільних.
Могли випустити її на волю. Але Оля не мала нікого, хто зайнявся б нею і приютив її. Продовж десятьох років побуту тут, у надморському славетному місті й туристичному та розваговому центрі Оля працювала як прибиральниця у гостинницях. Зміняла працю: не піддавалася зазіханням і напастям чоловіків. Викидали її наставники, проганяли працедавці. Проклін краси гнався за нею — недоступної і гордовитої. Старілася. І її голос блід і рука дрижала, потягаючи смичком по струнах скрипки. Вірила, що відзискає голос у теплому кліматі, що набере вправи у грі на скрипці.
Прецінь грала в оркестрах, прецінь співала в операх. У харківській і львівській і на засланні в Уральську й на Кавказі. І мусить добитися знову свого місця в світі. В музиці.
Жила в малому дешевому готелі. Дозволили їй вправляти на скрипці. Після праці йшла на дах. Біля комина пульпіт, на ньому ноти. Якийсь ласкавий робітник провів електричні дроти до комина. Внизу прибивав чорними валами океан. По ньому бігли білі гребені й з шумом вистрибували на пісок.
Оля грала. З нічної теміні виринав пригорблений чоловік. Простер поли
