Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

— Він добрий? — спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.

— Освальд? — перепитав Папуга. — Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.

— Але просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, — пояснила свій переляк Пенелопа.

— Та ні, Освальд хороший, — заспокоїв її Папуга. — Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.

— Він допоможе нам? — спитав Саймон.

— Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, — сказав Папуга. — Головне — привернути його увагу: він трохи недочуває.

Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:

— Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, в човні!

Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі покруглішали від подиву ще дужче.

— Паляничка! — радісно скрикнув він. — Через стільки років — морська, синя паляничка, нарешті, о, нарешті!

Створіння, яке Папуга називав найсумирнішим у всій Міфології, вигнулося, кинулося… — і перш ніж хто-небудь устиг щось відчути, вже загребло собі в пащеку човен разом із трьома дітьми, Папугою, Етельредом, кошиком, повним харчів, плюс серпи й мішки для рути.

«О Боже, — подумала Пенелопа, коли здоровенні щелепи з білими зубами зімкнулися довкола них. — Оце вже точно кінець нашій пригоді».

— Ото дурень! — вереснув Папуга в темряву Освальдової пащі. — Ох, і телепень пришелепкуватий! Із цими потворами, чого доброго, все пір’я повилазить!

— І що нам тепер робити? — запитав Пітер.

— Робити? — вигукнув Папуга. — Що робити? Швидко вибиратися звідси, поки цей дурнуватий Змій ще не проковтнув нас живцем. Ось вам серпи, а мені дайте підзорну трубу — б’ємо його по зубах.

— Ням-ням, — почувся глухий, але гучний голос Освальда, який розмовляв сам із собою. — Ням-ням, скільки років я мріяв про неї! Яке тісто! Яка майстерна випічка! Ням-ням. Оце нарешті справжня здобна паляниця!

— Зараз я покажу цьому дурневі паляницю! — прохрипів Папуга. — Нумо, всі разом!

І щойно Освальд сказав «ням-ням» учетверте, всі: діти, Етельред і Папуга — щосили гримнули його по зубах. І сказав він насправді: «Ням-ням, ай, ой, у-у-у!» — та без зайвих слів виплюнув човен разом із його вмістом.

А потім опустив голову і почав роздивлятися.

— Ого! — ошелешено вигукнув він. — Ця паляниця начинена людьми! Я ще ніколи…

— Йолопе! Це ж я, Папуга! — перебив Папуга, розмахуючи підзорною трубою.

— Ну, якби це була навіть звичайна біла паляниця, начинена людьми, я б дуже здивувався, — бурмотів Освальд, страшенно зацікавлений, — але я впевнений, що синьої паляниці, начиненої людьми, ще ніхто ніколи не бачив!

— Я готовий задушити цю рептилію, — прошипів Папуга перед тим, як заверещати: — Осва-альде-е! Це я-a! Па-пу-га-а!

Освальд придивився пильніше.

— О! — радо вигукнув він. — Це, здається, Папуга! Яка приємна зустріч! Але що це ти робиш у синій паляниці? Це, друже мій, дуже небезпечно — ти можеш стати чиїмось обідом! І що ти тоді зробиш? А якщо вже тобі необхідно плавати, то плавай краще в якійсь шхуні, чи що…

— Це не паляниця! Це кораблик! — закричав Папуга.

— Равлик? — перепитав Освальд. — Ну, це вже ні, любий Папуго. Не хочеться тобі суперечити, але я одного разу бачив равлика, й він був зовсім не схожий на це. А крім того, равлики не сині й не плавають по воді. Ні, ні, зарубай собі на носі — це паляниця. До того ж, марципанова, такі печуть у Болгарії.

— Я не можу з тобою говорити — причепи свою слухову трубку! — крикнув Папуга. — Я вже зірвав голос!

— Полоз? Ні, — заперечив Освальд, — ніякий це не полоз. Звичайно, я можу помилятися. А ще — це може бути синій млинець, хоча… Сумнівно, дуже сумнівно. Навряд чи млинець міг би так добре триматися на воді.

— І навіщо йому найбільші вуха в усій Міфології, якщо він усе одно нічого не чує? — зітхнув Папуга. Він піднявся в повітря та сів просто Освальдові на вухо:

— Де твоя слухова трубка? — закричав він.

— Отож, — задоволено сказав Освальд. — Я теж так думаю. Я дуже радий, що ти нарешті зі мною погодився. Равлики зовсім інші, вони мають ріжки, мушлі, вони слизькі та й взагалі не такі.

— Де слухова трубка? — верещав Папуга. — ТРУБКА, ТРУБКА, ТРУ-УБКА-А!!!

— Нема ніякої потреби так пищати й біситися, — ображено сказав Освальд. — Я без твого крику-вереску чудово чую.

— Слухова ТРУ-УБКА! — закричали всі хором.

— А-а-а, ви хочете на неї подивитися! — приємно здивувався Освальд. — Секундочку, вона в мене лежить ось тут — трендова річ. Звісно, вона мені зовсім не потрібна, бо я і так усе чисто чую, але мати її вдома дуже практично. Тому я знайшов для неї інше застосування — якщо туди заливати цукровий сироп, то можна малювати дуже гарні візерунки на тортиках.

Він опустив під воду свою лапу, вкриту лускою, помацав і витяг бурштиновий, інкрустований сріблом слуховий ріжок. Потім приклав його до вуха й щасливо посміхнувся.

— Ну як? — запитався Освальд. — Як на мене, просто шикарно.

— Чудово! — заволали діти.

— Що? — перепитався змій, нахиляючись та притискаючи ріжок щільніше до вуха.

— Чудово!!! — знову закричали діти.

Освальд випростався, витяг із вуха трубку і зазирнув усередину.

— Хвилиночку, — пробурмотів він, — технічні неполадки.

Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлушпався, потім струснув нею, і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.

— Добре, — задоволено сказав він і звернувся до дітей, — розумієте, деколи вона забруднюється.

Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.