Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

— Крик? — перепитав Пітер. — Але, заради всього святого, як же це можна придумати крик?

— Їхній крик особливий, — сказав Папуга і для підкреслення значущості своїх слів підняв кіготь. — Це такий моторошний, жахливий крик, що коли хто почує, то може збожеволіти.

— Це для того, щоб їх не зривали? — поцікавився Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — й тепер вони нічого не роблять, тільки сплять удень і вночі, вночі та вдень. І досить кому-небудь ненароком потривожити їх, як вони тут-таки прокидаються і тут-таки всі разом верещать — ви собі можете це уявити?

— Ой, леле, і нам доведеться пройти цілим лісом отаких мандрагор? — промовив Пітер. — Так, це має бути небезпечним.

— Я ж вам казав, що ця операція є небезпечною, — нагадав Папуга. — Спочатку на нас чекають переживання з мандрагорами, потім — із вовкулаками, а далі ще й болотяні вогники… Щоправда, вдень їх не видно, та й вовкулаки вдень сплять. Тому-то Г. Г. й наполягав, щоб ми пристали до берега цього острова тільки засвітла. Це найбезпечніша пора.

— Ми швидко рухаємося вперед, нам допомагає вітер Г. Г., — зауважив Саймон.

Човен і справді плив співучими хвилями барви шампанського з доброю швидкістю. І це разом із теплим сонцем і лагідним вітром робило мандрівку чудовою. Вода була така чиста, що на глибині двадцяти футів діти бачили табунці різнобарвних риб, що сновигали туди-сюди, величезні мушлі з блискучими перлинами всередині, гігантських омарів і крабів із дивовижним забарвленням. Маленькі зграйки багряних і синіх летючих риб зненацька вистрибували з води просто перед човном, пролітали над хвилями, цвірінькаючи, мов пташки, та знову пірнали у воду.

— Агов, панночко, — звернувся Етельред до Пенелопи стишеним голосом, — не бійтеся тих вовкулаків, добре? Вам їх не треба боятися, бо я весь час пильнуватиму, присягаюся!

— Звичайно, мені було б дуже страшно, — відповіла Пенелопа, — але з таким особистим охоронцем, як ти, я не відчуваю анінайменшого страху.

Видно було, що Етельредові страшенно приємно таке почути.

Вони пливли вже кілька годин, вітерець і сонце все-таки стомили їх. Папуга сховав голову під крило, щоб трохи подрімати; Етельред лежав горілиць із роззявленим ротом і хропів, а циліндр підіймався та опускався в нього на грудях; Пенелопа й хлопчики теж задрімали, заколисані запашним, лагідним вітром. Пенелопа невдовзі прокинулась і ще якийсь час лежала, розмірковуючи над тим, чи не час уже чим-небудь підкріпитися, вдивляючись у чисте зеленаве небо з батальйонами кольорових хмар, і раптом відчула: щось не так. Але ще не розуміла, що саме. Однак скоро збагнула, в чому річ. Хмари не рухалися. Вона сіла і роззирнулася довкола. Зусібіч, скільки сягало око, вони були оточені водоростями, великими пурпуровими і зеленими фальбанками, схожими на кольорове мереживо, яке рухалося та розросталось на очах. Човен міцно застряг у них, як на мілині, тому вони стояли на місці. Пенелопа усвідомила небезпеку, що загрожувала їм, але це ще було не все. Пагін водоростей раптом перекинувся через борт човна, ніби щупальце живої істоти, швидко поповз, із легким шарудінням розростаючись навсібіч. Пенелопа зрозуміла, що ще два-три таких пагони, і їхній човен разом із ними всіма зникне в гущавині пурпурових і зелених рослин.

— Папуго! — закричала вона, намагаючись відчинити кошик, в якому, вона знала, лежав ніж, що ним можна було обрубати пагони. — Папуго! Хлопці! Вставайте, вставайте!

Усі прокинулися, побачили, що коїться, і здогадались, що слід робити.

— О! Ця огидна всюдисуща морська капуста! — роздратовано вигукнув Папуга. — Ці нікчемні водорості. Я про них зовсім забув. Агов, мерщій рубайте пагони в човні. Вони відразу перестануть рости.

І справді, достатньо було обрубати два чи три пагони, як водорості, здалося, здогадались, що зайві тут, і перестали дертися в човен. Але мандрівники й далі стояли на місці.

— Оце так! Оце халепа! — стогнав Папуга. — Ці паскудні водорості протримають нас доти, поки я не знайду Дездемону. Агов, Пенелопо, будь ласка, подай мені підзорну трубу, вона там, біля тебе.

У свій телескоп Папуга ретельно вивчав обрій, аж поки нарешті задоволено прокректав.

— Нам пощастило, — сказав він, — вони працюють, он там! Тепер треба привернути їхню увагу.

— Хто «вони»? — спитала Пенелопа.

— Русалки, — відповів Папуга. — Г. Г. доручив їм наглядати за водоростями. Розумієте, він зробив помилку в заклинанні. Замість того, щоб сказати «вічно квітучі» — ну, як оті квіти, що ми бачили, — він сказав «вічно повзучі».

А заклинання змінити не можна, тут тільки так: сказано — зроблено, раз і назавжди. Тому Г. Г. мусив поселити тут русалок, щоб вони стримували водорості. Мушу вам сказати, це неабияка праця. Якщо русалки хоч на хвильку перестануть працювати, все Співуче Море буде натоптане водоростями. Гадаю, нам треба підтягти човна ближче до них і голосно гукати.

Так і зробили: всі перехилилися через борт, схопилися за водорості й заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, підтягали човна по водоростях. Після того як стільки працювали й добряче намучилися за цілу (як їм здавалося) вічність, діти почули тихий спів, що линув над водою.

— Еге-гей! — загукав Папуга. — Егей, Дездемоно, еге-гей!

Спів обірвався, запала тиша.

— Егей! — знову загукав Папуга. — Це я, Папуга!

Тиша тривала. Аж тут несподівано праворуч від човна водорості розсунулись і з’явилася велика захекана русалка. Вигляд її зовсім не відповідав Пенелопиним уявленням про русалок, бо важила бідолашна, мабуть, не менше двадцяти стоунів.[4] У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі та груди. Очі вона мала дуже великі, круглі, ясно-блакитні, до того ж, на повіках лежав товстий шар тіней і було наклеєно чорні штучні вії, такі довгі та густі, що вони більше нагадували якісь зарості. Її пухкі ручки були ретельно доглянуті, з манікюром, а нігті вкривав шар яскраво-рожевого лаку. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій — велике срібне дзеркало.

— Здається, я чула