Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

— Чарівно, це просто чарівно, — вигукнула Дездемона з певною недовірою в голосі. — Ти мусиш коли-небудь мені про все це докладно розповісти. А зараз, мої юні панночки, час рятувати цей аристократичний вантаж. І — всі разом: раз-два, потягли!

Виявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тим часом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї своїми потужними руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, і далі мило теревенячи.

— Коли я ще була зовсім юна, — довірчо повідомляла вона Пенелопі, — ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.

— Брайтона? — спитав Пітер. — Ми з Саймоном минулого року провели там літні канікули.

— Справді? — вигукнула Дездемона. — Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що йдеться. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала: якось вона плавала там, і раптом… — ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…

— Хто? — не стримався Саймон.

— Король Георг Четвертий! — відповіла Дездемона. — Так-так, його королівська величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, щоб зберегти сухою його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранити їх об каміння. І ось, тільки він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Тут таке зчинилося, що важко собі уявити, казала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги та придворні, як були, у звичайних костюмах, пірнають, як ненормальні, щоб виловити сандалію.

— І що було далі? — спитали заінтриговані діти.

— Вони її так і не знайшли, — відповіла Дездемона. — Але коли вже всі забралися звідти, моя тітонька й собі вирішила пошукати — й таки знайшла. Так, і вона досі зберігає її у невеличкій скляній скриньці — ту саму сандалію, що колись була на нозі Його Королівської Величності. І що ви на це скажете?

— Небагато знайдеться людей, у кого тітонька — власниця королівської пантофлі, — зауважила Пенелопа.

— Саме так! — тріумфально вигукнула Дездемона. — Саме це я завжди кажу своїм дівчатам. А ви, любонько, дуже часто буваєте на прийомах у Букінгемському палаці?

— Ні, не надто часто, — щиро зізналася Пенелопа.

— Моя бабуся одного разу пливла вгору Темзою, і її зачепила баржа. Спочатку бабуся дуже розсердилась, бо в неї під оком з’явився синець, але потім дізналась, що це була баржа самої королеви Єлизавети. Уявляєте? Не багато людей можуть похвалитися тим, що їх нагородила синцем під оком сама королева, ви згодні?

— Дорога вільна! — закричав Папуга. — Приготуйтеся підняти вітрило!

— Ну, мене потішила наша коротенька розмова, — грайливо повідомила Дездемона. — Нема нічого кращого, ніж перемовитися слівцем із кимось, хто розуміє, про що йдеться, коли ти маєш на увазі аристократизм.

— Я теж була дуже рада, — сказала Пенелопа.

— Сподіваюся, ми ще зустрінемось, — сказав Саймон.

— Так, я теж маю таку надію, — додав Пітер.

— Усі ви дуже люб’язні, — Дездемона затріпотіла віями, як ненормальна.

Потім вона зібрала коло себе подружок, і всі вони, гойдаючись на хвилях, посилали мандрівникам повітряні поцілунки та махали руками вслід, аж поки човен не набрав швидкість і не зник у відкритому морі.

— Украй прикра затримка, — сказав Папуга, з тривогою поглядаючи на годинник. — Надзвичайно прикра. І не схоже, що нам вдасться плисти хоч трохи швидше. А це означає, що ми не встигнемо дістатися до острова Вовкулак до смерку.

— Але ж Г. Г. казав нам не причалювати до острова в темряві, — нагадав Пітер.

— Гадаю, ми не маємо вибору, — похмуро констатував Папуга. — Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то прогавимо сприятливий вітер, який Г. Г. нам пошле на зворотній шлях, і відтак на повернення нам знадобиться ще кілька днів.

— Добре, тоді це зробимо ми — Пітер, я і ти, — сказав Саймон Папузі. — Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.

— Але дивіться… — почала Пенелопа.

— Будь ласка, Пенелопо, — зупинив її Папуга, — Саймон усе каже правильно. Якби це було вдень, то зовсім інша справа, а вночі тут надто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи болотяним вогникам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом зможете відпливти подалі від берега в разі, коли що станеться.

— Та гаразд уже, — поступилася Пенелопа, — але я цього зовсім не хочу.

Човен плив уперед, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп’ять хвилин поглядаючи на годинник і роздивляючись обрій у підзорну трубу. Він саме робив це знову, уп’ятдесяте, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з’явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти перелякані не на жарт, побачили, як щось підіймається з морських глибин.

Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води, на довгій тонкій шиї витяглася вгору на тридцять футів. Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима, схожими на блюдця, та з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу прийняли їх за крила. На підборідді та довкола рота в нього густо росли щетинисті вусики-щупальці, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі він мав барви морської хвилі, а бopoдy й вуса — вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а між ними сидів кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, вода стікала з нього водоспадами.

Нічого зловісного не було в цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість.

— Чудово! — сказав він. — Це Освальд. Яке щастя!