Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук

— Звичайно. Слід попрощатися з тутешніми місцями.

— Так, місця унікальні, — ствердив гауптштурмфюрер і додав, наче його хтось запрошував: — А я сьогодні не зможу скласти вам товариства. Призначив ділову зустріч.

Після сніданку Віллі, не криючись, вийшов з пансіону. Знав, що гауптштурмфюрер піде за ним, — зупинився біля крамничної вітрини й через кілька секунд побачив Крейцберга по той бік вулиці. Віллі завітав до банку, зняв з рахунку решту грошей — дві з лишком тисячі франків. Це не мусило б насторожити Крейцберга: цілком логічно для того, хто від'їздить. На вокзалі постовбичив перед розкладом руху поїздів і повернувся до пансіону.

Ваговіз стояв на подвір'ї, і Віллі, скориставшись чорним ходом, спустився туди. Відкликав шофера на сходи. Спочатку той завагався, але тисяча франків приглушила докори його сумління: зрештою, він не відповідає за викрадення автомобіля, таке може спіткати кожного…

Під час обіду, коли Крейцберг мирно розмовляв із Бутом, Дюбюель, одягнений у спортивну куртку й плетену шапочку, прослизнув у незамкнуті кімнати Віллі й тильним ходом вийшов на вулицю. Ваговіз стояв у сусідньому кварталі. Дюбюель відімкнув його взятим у Бута ключем. Машина завелася легко, і Дюбюель, намагаючись триматися бічних вулиць, виїхав за місто. Він здолав третину шляху до селища й поставив автомобіль так, щоб бачити дорогу ззаду метрів за тридцять — мотора не вимкнув, сидів, напружено вдивляючись у дзеркальце заднього огляду.

«Хорх» виринув із-за повороту, лишаючи за собою шлейф куряви. Дюбюель озирнувся на мить, на номери вже не дивився, бо побачив на передньому сидінні Крейцберга. «Хорх» вимогливо засигналив вантажній машині, що рушила в нього під носом, і Дюбюель, проїхавши закрут, притиснувся до скелі. «Хорх» пішов на випередження — дорога тут звужувалася, і легковичка їхала мало не краєм бруківки. Вона випередила ваговіз на півкорпусу, і тоді Дюбюель кинув свою важку машину різко ліворуч, ударив «хорх» бампером і крилом — передні колеса легковички зависли над прірвою, і наступної ж миті, збивши низенький захисний стовпчик, машина шугнула в безодню.

Дюбюель крутонув кермо праворуч, вирівняв ваговоза й, не зупиняючись, доїхав до селища. Залишив автомобіль на узбіччі, пішки дістався до автобусної зупинки й сів у машину, котра йшла в Цюріх. Кружним шляхом уже вночі повернувся до Альтдорфа.

Віллі не лягав. Сидів у темній кімнаті й дивився у вікно, наче міг щось побачити в затемненому місті.

— Я вже все знаю… — зустрів Дюбюеля збудженим шепотом. — Хазяйку викликали до поліції в справі викрадення машини. Там вважають, що викрав її недосвідчений водій, він випадково збив «хорх» і втік. Усе так, як ми й передбачали.

— До мене ніхто не заходив?

— Де вже! Не до вас! У всіх на язиці аварія. І смерть нового постояльця. До речі, загинули всі троє.

— Така висота… Як шофер?

— Пусте, ви потовкли йому лише ліве крило, за кілька десятків франків він замінить його.

— Поліція не прискіпувалась до нього?

— Лише поверховий допит. Має алібі: з п'ятої години сидів у тій самій кав'ярні, де пив аперитиви і я. Його звідти й витягли десь близько восьмої.

Дюбюель скинув черевики. Хотів уже іти, ти зупинився перед дверима. Обернувся й обійняв Віллі — отак, не випускаючи черевиків:і руки.

— Щасти тобі! — Відсахнувся, немов хтось міг звинуватити його в сентиментальності. — Я подам про себе звістку десь за тиждень. Доведеться пожити тут, щоб не викликати підозри. А ти попереджав, що їдеш… Та, гадаю, поліція скоро заспокоїться — в бюро ХА незабаром з'ясують, хто насправді загинув, 1 спишуть аварію на рахунок боротьби між розвідками. Подумають на «Інтелідженс сервіс». Я їм у машині докази залишив — хусточку англійського виробництва.

Дюбюель зник. Віллі постояв ще трохи перед дверима й пішов спати перед дорогою.

— Повідомлення від полковника Кладо, товаришу генерал.

Русанов щойно поклав трубку апарата ВЧ.

Видно, вів важливу розмову, бо кілька секунд дивився на Шитикова непорозуміло. Збагнувши, занетерпеливився:

— Ну, що там, Петре Леонтійовичу?

Полковник поклав на стіл сторінку розшифрованого тексту. Прочитавши, генерал похитав головою.

— Чи ба… і таланить же йому…

— Гестапо все одно колись до нього дотягнеться, Кладо слід виходити з гри.

— Так, він зробив уже стільки, що хоч пам'ятник став. Але що він сам думає і що пропонує?

— Хоче залишитись у Швейцарії. Але ж небезпечно, тож мені думається, мусить виїхати до Іспанії. Там маємо надійну явку, його влаштують до кінця війни.

Генерал Русанов ще раз перечитав шифрування, посовав папірець по столу.

— Гадаєте, Кладо погодиться?

— Якщо ви накажете, доведеться.

— Розумію вас, Петре Леонтійовичу, і ціную ваше ставлення до Кладо. Однак подумаємо, чи не завдамо йому травми.

— Попервах, звичайно. Але ж мусимо берегти кадри, нам тут усе ж видніше.

— Біс його знає, де воно видніше… До речі, як у Кана в Парижі?

— Так, як було, уже не буде. Але дві рації працюють, й інформація вагома. А третього радиста, вважаю, слід перекинути до Швейцарії. І нехай поки що мовчить — запасна точка…

— Оце розумно. Повідомлення Коломба дуже цікавлять Генеральний штаб, і резерв у Швейцарії має бути.

— Сьогодні ж дам розпорядження Канові. Бажано було б знайти шляхи легального переїзду радиста через швейцарський кордон.

— А з Кладо зробимо так, — вирішив Русанов. — Порекомендуйте йому від мого імені виїхати до Іспанії. Але останнє слово за ним.

— Кладо в такому разі ніколи не згодиться на виїзд із Швейцарії.

— Що ж, не нам, а йому видніше.

Шитиков зрозумів генерала.

— Либонь, ви маєте рацію, Вікторе Сергійовичу. Але ж, коли подумаю, як йому там…

— Звичайно, звичайно… Але я певен, що й ви на місці Кладо заперечували б проти виїзду в Іспанію.