Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
З вокзалу до Шарлоттенбурга Дюбюель доїхав трамваєм. Старий вагон трусило на стиках рейок, він рипів і кректав, немов міг розсипатись на першому-ліпшому повороті, та все ж довіз Дюбюеля до потрібної зупинки. Тут, на околиці міста, багатоповерхові сірі споруди поступилися місцем котеджам з невеличкими садочками чи просто газонами між тротуарами й будинками.
Дюбюель подзвонив біля хвіртки, злютованої з фігурних залізних прутів. Чекав, недбало зсунувши капелюха на потилицю і висвистуючи якийсь мотивчик з оперети. Усім своїм виглядом підкреслював упевненість і незалежність, та долоня, в якій стискав тонкої шкіри рукавичку, спітніла від хвилювання.
Двері на ґанку відчинилися, з них визирнула літня жінка в фартусі — тітка Адельгейди. Не впізнала, бо дивилася насторожено й очікувально.
— Добрий день, фрау Ельза, — помахав їй рукою Дюбюель. — Фрау Адельгейда вдома?
Жінка все ще дивилася непорозуміло, і Дюбюель вирішив нагадати про себе:
— Ви не пам'ятаєте мене, фрау Ельзо? Пауль Мертенс…
— А-а… — впізнала нарешті. — Я скажу зараз Адельгейді.
За півхвилини на ґанок вискочила жіночка з високою кучмою каштанового волосся. Незважаючи на пронизливий вітер, перебігла в легкому халаті до хвіртки.
— Пауль! А я вже думала… Заходьте ж… — Адельгейда підштовхувала Мертенса до ґанку. Знімаючи з нього пальто, докоряла йому, мовляв, чого не заходив? Мертенс пояснив, що був у від'їзді і лише вчора повернувся. Він почав розповідати про Швецію, де нібито побував, — не треба було особливо вигадувати, бо й справді їздив до Швеції ще в справах фірми «Гомес».
Потім вони обідали втрьох. На столі стояло кілька пляшок, але Дюбюель, пославшись на втому, випив лише келих, зате підливав фрау Ельзі, котра, виявилось, не цуралася чарки. Після обіду Адельгейда зажадала кави, мабуть, щоб спровадити тітку хоч на кілька хвилин до кухні. Сиділа в кріслі, дивлячись на Мертенса визивно, а той відійшов до вікна, далі від цієї зеленоокої жінки. Стояв і дивився на вулицю — тихий куточок берлінської околиці, — і раптом підозра заклюнулась йому в душу. Він ще не знав — чого, та зробилося тривожно, і Пауль подивився у вікно уважніше, забувши про Адельгейду.
Так і є — шпиг! Точно — агент, у комбінезоні, ще й ящик з інструментами тримає в руці, а на ногах — модні черевики. Який же робітник взує такі в будень! Крім того, порівняно молодий, років під сорок, усі здорові чоловіки цього віку в армії, звільнені від призову лише робітники найвищої кваліфікації на військових підприємствах, а зараз робочий день у розпалі…
Адельгейда помітила його неуважність і збентеження, запитала, що сталося.
Дюбюель потер чоло. Агент на перехресті біля дому фрау Ленбах. Отже, стежить за ним; він був надто самовпевнений, коли подумав, що зумів утерти носа гестапо. Просто воно розпочало з ним довготривалу гру, певно, і в Парижі, і в зоні Віші не спускало ока.
Адельгейда дивилася на Пауля здивовано, і він послався на раптовий напад мігрені — у нього це буває іноді, й тоді йому треба прийняти щось; чи не знайдеться анальгін? Стривожена Адельгейда пішла по ліки, а він визирнув ще раз у вікно й побачив, що «робітник» розмовляє з якимось хлопцем. Хлопець сів на велосипед і поїхав. А шпиг зайшов до сусідньої садиби й схилився над мотоциклом біля хвіртки. Мертенс подумав: навіщо лагодити мотоцикл надворі, під дрібним дощем, коли поруч відчинений гараж?
Отже, таки шпиг!
Дюбюель сів у крісло, стиснувши пальцями скроні. Але ж не все ще втрачено, і коли щастя усміхнеться…
Адельгейда принесла анальгін. Вона сіла на бильце крісла поруч нього, він проковтнув таблетку й погладив її по руці.
— Мені б заснути на годину-дві, — мовив жалібно, — під три чорти всі справи… Чи можна у вас десь подрімати?
— Вам буде гарно в мене, — запевнила Адельгейда.
Вона вислизнула з кімнати, а Дюбюель знову підійшов до вікна. Агент і далі вдавав, ніби ремонтує мотоцикл. Дюбюель пошукав очима, чи нема ще одного шпига, — напевно, для Жана Дюбюеля гестапо не пошкодувало людей, — та не знайшов.
Адельгейда зазирнула до вітальні.
— Я постелила в суміжній кімнаті на дивані, — повідомила.
— Через півтори-дві години я знов стану людиною. Пробачте, але таке в мене зрідка буває, мабуть, від перевтоми. А ввечері ми щось придумаємо, чи не так?
Вона поплескала його долонею по щоці й пішла до тітки на кухню, а Дюбюель, не роздягаючись, приліг на диван. Мав часу півтори години — о п'ятій Макс, як правило, приїздить додому, він подзвонить йому, а далі…
Дюбюель підвівся рівно через півтори години. Адельгейда лежала у вітальні на дивані з книжкою в руці.
— Я хочу подзвонити Максові, — почав Мертенс, — ми домовилися з ним зустрітися ввечері. — Вловивши ледь помітне незадоволення на обличчі Адельгейди, вів далі швидко, щоб одразу подолати її опір: — Посидимо трохи, вип'ємо. Запросіть когось із подруг, потім, коли захочете, поїдемо до ресторану.
Адельгейда підвелася з дивана.
— Нехай буде так, — погодилась. — Я так давно не була в ресторані.
Пауль підсів до телефону.
— О-о, Пауль! — почув радісний голос. Мертенс зрозумів, що чоловік не фальшивить. Коли б він завагався хоч на мить, Пауль помітив би це. — Мені приємно чути тебе, Пауль!.. — гуділо в трубці, і Мертенс знав, що справді приємно, бо Макс Лаффе був людина щиросерда. — Де ти запропастився, друже? — чув голос Лаффе, а сам дивився на Адельгейду й усміхався їй.
— Як справи, Максе? — запитав нарешті.
— Чекаю на твої пропозиції.
— Твій автомобіль на ходу?
— Так.
— Приїжджай зараз до Адельгейди.
— Ого, ти там?
— Звичайно.
Лаффе не забарився — його «опель-капітан» зупинився перед котеджем через
