Перстень Борджіа - Володимир Нефф

другою вказівкою Гдмді–ефенді. не менш дивовижною і, як здалося, незрозумілою, як і перша: нехай, мовляв, Лейла накаже принести в лазню багато мила, хвощу, карбонату калію, папірусу, люпину, лотосового відвару та всіх інших, які тільки є, миючих засобів, а також пляшку лікувальної води з Мекки, званої земзем. І це бажання свого батька Лейла задовольнила, хоча й крутила при цьому головою, та коли з сералю прибіг третій захеканий раб із третьою вказівкою, аби Лейла приготувала в лазні чисту білизну, новий одяг, взуття та все, що треба одягнути дорослому чоловікові, і щоб приготувала кадило для обкурювання, і щоб послала на базар за ладаном, бензоєм, амброю, мускусом та сандалом, одне слово, всіма пахучими речовинами, які лише можна дістати, і от, вислухавши ще й цю, третю вказівку, Лейла не витримала й ревма заревіла, адже обставина, що її добрий батько не зміг висловити за один раз своє незрозуміле побажання і мусив переказувати його тричі, свідчила про те, що він вельми схвильований; напрошувалась думка, що хвилювання це не зовсім радісне.

Сонце вже заходило, й наступала ніч, і ось перед будинком, з комина якого здіймався стовп червонуватого диму, зупинилась карета, з якої вийшов довгоочікуваний татусь Лейли, а за ним високий чоловік, закутаний з голови до ніг у чорний халат. Лейла спостерігала цю сцену, сховавшись за фіранкою балконного вікна, і їй здалося, що батько п’яний, бо йдучи від карети до дверей будинку, він цілком виразно заточувався. Постукав бронзовим дверним молоточком, щоб прийшов воротар, а сам сперся чолом об стіну й почав блювати. І тут вона впевнилась у своїй підозрі: батько порушив заборону Аллаха, яку витлумачив Пророк, і вжив перебродженого напою, було зрозуміло, що вчинив він так не від радості. Але коли за якусь мить він увійшов у доччину кімнату, то хоча й був блідий і мав почервонілі очі, але не виявляв жодних ознак сп’яніння. Лейла поцілувала його руку й притиснула її до чола, а він, пригорнупши її, поцілував в одне, а потім у друге око й сказав таке:

— Лихо країні, дочки якої зазнають кари за свою гордість і честь, я ж буду проклятий за свою нерозсудливість! Адже це я запропонував тобі подружитися з кузиною, Бегідже–ікбалою, це я не схотів, щоб ти марнувала свою молодість у самоті батьківського дому, а тепер ти мусиш розплачуватися за це; чи є хто на світі нещасніший за мене, що спричинився до нещастя своєї єдиної доньки, якою глибокою має бути та пекельна прірва, до якої мене треба кинути за цей злочин!

— Не кажіть так, тату, не проклинайте себе за те, в чому ви завинили через незнання й мимоволі, краще скажіть–но мені, яке нещастя чекає на мене, щоб ми разом могли поміркувати й порадитись, чи є з нього вихід, — відповіла Лейла.

— З нього немає виходу, бо все вже засвідчене печатками і завершене, — мовив Гамді–ефенді, і сльози, мов горох, покотилися по його щоках. — Бо Він, караючи за те, що ти

не схотіла належати Йому, віддав тебе за свого раба на ім’я Абдулла.

— Який він, цей раб Абдулла? — запитала Лейла. Цієї миті до кімнати, несучи розпалене кадило, з якого клубочився пахучий дим, переривчасто дихаючи, увійшла Лейлина нянька Еміне, з виряченими очима і з обличчям, перекривленим від жаху.

— Не витримаю! — кричала вона. — Не витримаю! Не переживу!

І побігла через усю кімнату до протилежних дверей, які вели до заднього, так званого потаємного виходу з дому.

— Що не витримаєш? Чого не переживеш? — запитала Лейла.

— Бути з цим чоловіком під одним дахом! — заволала Еміне. — Я його бачила, о всемилостивий Аллах, я його бачила!

— Забирайся піт три чорти, а це кадило залиш тут, воно нам буде потрібне, — сказав Гамді–ефенді і взяв кадило з її рук. Нянька вибігла в двері, а далі вже було чути лише тупіт її ніг.

Гамді–ефенді сів на канапу, а Лейла притулилася до нього й поклала йому голову на плече.

— Тату, не мордуйтесь, ще не все пропало, — сказала вона. — Султан не примусив мене спати з ним, не примусить і до того, щоб я жила з рабом, якого він призначив моїм чоловіком.

— Тоді ви обоє помрете в муках, — відповів історик. — Бо султан пришле до тебе баб–сповитух, щоб ті пересвідчилися, чи ти не залишилась незайманою.

— Отже, мені не залишається нічого іншого… — сказала вона і зняла малайський кинджал, що висів на стіні як прикраса.

Він кивнув.

— Зроби це, Лейло, а я відразу ж вирушу за тобою.

— Але спочатку я хочу побачити його, — мовила Лейла.

— Не бажай цього, Лейло, — сказав Гамді–ефенді. — Не бажай, аби останнє, що ти побачиш на цьому світі, був він.

— Я не хочу бачити нічого привабливого й гарного, коли йтиму з цього світу, — заперечила Лейла. — Адже світ потворний, і буде слушним, коли я побачу наостанок щось жахливе і огидне.

— Я тут, — пролунало біля входу.

Це був молодий і приємний, добре поставлений голос освіченої людини. Лейла скрикнула й затулила очі долонями, щоб ще хоч на хвилю зберегти приємне враження, яке — всупереч сподіванню — викликали в неї ці два коротенькі слова, мовлені чоловіком, побачивши якого, всі мліли від жаху, а коли мали змогу, то кидались навтьоки, і щоб віддалити мить, коли й сама вона знепритомніє від страху. Лейла спочатку визирала крізь шпаринку між середнім та вказівним пальцями лівої руки та між середнім і безіменним пальцями правої, повільно збільшуючи щілину. І як вона не хитрувала, все одно не побачила нічого відразливого — ба навіть зовсім навпаки! — чоловік біля входу, голос якого відразу їй сподобався, був високий на зріст, стрункий, з вольовим смаглявим обличчям, якому бракувало лише родимки на лівій щоці, щоб з погляду мусульман воно було досконалим, з чорними, палкими, великими очима. «Це не він», — подумала Лейла, але