Перстень Борджіа - Володимир Нефф

джгутикова, бородавчаста, кільчаста, гола й волохата опівнічна потолоч, що ненавидить сонце, знайшла собі житло у складках його одягу, якщо тут доречне це цивілізоване слово. Він низько схилився, либонь, тому, що у своїх стоках мусив низько нахилятися, бо хоча й важко було визначити його вік, він не виглядав на згорбленого від старості.

Оце таким і не інакшим був раб Гейга — таким, що гофмаршал визнав за необхідне витягти з кишені напахче–ну хустинку й подати її султанові, аби Пан міг притиснути її до носа, що той і зробив, тимчасом як Гамді, опритомнівши, поглянув на раба, застогнав і знову впав обличчям на підлогу, бажаючи хоч так віддалити мить, коли муситиме подивитися прямо й невідворотно, глянути дійсності в обличчя.

Султанові на хвилю сперло дух, він бридився вдихати повітря, отруєне присутністю цієї підземної почвари, але, поки він душився, кивав головою, його схожий на митру тюрбан колихався на всі боки: тоді він промовив глухим голосом крізь гофмаршалову напахчену хустинку, притиснуту до вуст і носа:

— Гаразд, гаразд, закінчуймо, бо зрозуміло, що когось відповіднішого серед своєї елегантної і витонченої челяді я не знайду. Цей дженджик знає турецьку мову?

— Розмовляти не вміє, бо німий, — відповів управитель двору, щасливий, що султан виявив задоволення. — Але, за всіма ознаками, нашу мову розуміє.

Султан простяг руку, і гофмаршал вклав до неї сувій пергаменту.

— Ну ж бо, Гейго, — сказав султан. — Отут я за всіма правилами і звичаями поєдную тебе з такою чутливою, випещеною і перебірливою кралею, що й рівні їй немає, дочкою Гамді–ефенді, який оце лежить, геть очманівши від щастя, що несподівано впало на голову його дитяти.

— Милості, — застогнав історик. — Милості для моєї єдиної!

— Весільна угода вже написана in bianco[14] , — вів далі султан, — залишається лише вписати твоє ім’я: оскільки ж ти його не маєш, бо Гейга це зовсім не ім’я, я мушу тобі якесь дати. З цієї нагоди в голові моєї величності промайнула думка, що я виявлю свій настрій і дотепність, назвавши тебе Маймун, що звеселило б усіх, бо, як відомо, Маймун по–арабському означає «щасливий» — а ти й справді щасливий наречений чарівної молодої — і разом з тим «мавпа», символ потворності. Але, дивлячись на тебе, я помічаю, що від тебе, крім смороду, віє ще якоюсь силою та серйозністю: тому й ім’я, яке ти отримаєш, буде сильним і серйозним. Поглянь, я міркую так: ти раб, але раб певним чином щасливий, бо це я, Пан Двох Святих Міст, моєю найвищою волею виніс тебе з підземелля, яке легко уявити собі схожим на пекло, зі смердючого багна, серед якого вмирають за півроку, тимчасом як ти, очевидно, завдяки особливій милості Аллаха, витримав там без шкоди три роки. Отже, я не помилюсь, давши тобі ім’я Абдулла, що означає «раб Божий», і сам своєю власною рукою, блаженний чоловіче, впишу його в угоду.

Султан простягнув руку, і гофмаршал подав йому приготоване очеретяне перо, вмочене в губку, просякнуту чорнилом, і Пан панів почав писати, не перестаючи розмовляти, і вже не вважав за потрібне притискати до вуст напахчену хустину, бо — о диво! — починав звикати до запаху піднятого з підземелля раба.

— Єдиним твоїм завданням, — сказав султан, — буде пестити свою молоду дружину і усіляко виявляти їй свою чоловічу міць, якщо ж баби–сповитухи, яких я найближчим часом вишлю для її перевірки, побачать, що вона залишилася недоторканою і що ти, всупереч моєму наказові, не скористався своїм чоловічим правом, ви обоє помрете в муках, ти і вона. Це все, що я хотів тобі зауважити; а що стосується баб–сповитух, про яких я згадував, то це звичайна справа, і вона відповідає всім звичаям; я навіть не маю нічого проти того, щоб блаженний Абдулла, раб Божий, запросив до себе лікаря, фахівця з прокази, щоб той дав йому необхідні мазі й ліки: як видно, моя доброта й ласкава поблажливість сьогодні не мають меж. А тепер бери перо, рабе Божий, і намалюй під угодою кружечок неписьменних.

Раб Божий послухався, а далі султан іще й власною рукою підтвердив, що цей кружечок намалював неписьменний раб Абдулла. Гофмаршал без церемоній стягнув з пальця батька нареченої перстень–печатку і притиснув до угоди — в цьому не було нічого дивного, бо в турецьких землях листи й угоди мало коли засвідчувались інакше, як печаткою — і раб Абдулла, раніше Гейга, та прекрасна Лейла поріднилися за всіма правилами: мусульманські дівчата, слід зауважити, не вибирають своїх женихів і бачать їх лише тоді, коли їм їх виберуть і покажуть.

АБДУЛЛА, РАБ БОЖИЙ

Тим часом прекрасна Лейла, чорноволоса й чорноока, сиділа у своїй кімнаті, декорованій шпалерами і заповненій розмаїтими речами, в домі Гамді, що стояв неподалік від сералю, у передмісті Бешикташ, і, не знаючи, що її чекає, але не сумніваючись, що це буде щось жахливе, у смертельній тузі плакала й молилася Аллахові, хоча добре знала, що цей Бог, хоч і наймилостивіший, ніколи не змінює своїх рішень, а її стара нянька Еміне потішала її, як могла, але марно, бо слова її були беззмістовні й пустопорожні.

Минуло дві години, як пішов Гамді, якого викликали на приватну бесіду до султана суворою, небагатослівною запискою і відвели під озброєним ескортом. Сонце вже схилилось до заходу й забарвило води Босфору вогнем і кров’ю, коли з сералю прибіг захеканий раб з дивовижним посланням: Лейла повинна розпорядитися, щоб у лазні розпалили під казаном: так, мовляв, бажає її татусь, нехай Аллах благословить його ім’я.

Лейла була господаркою і управителькою батькового господарства, бо її мати заплатила життям за її народження, а Гамді–ефенді волів цілковито віддатися своїм історичним дослідженням, аніж шукати іншу жінку. Його вказівка про казан, під яким слід розпалити вогонь, була несподіваною і важко було осягнути розумом її сенс, але слухняна Лейла відразу віддала розпорядження і особисто доглянула, щоб слуги виконали його сумлінно. Коли ж букові поліняки під казаном спалахнули і перетворилися в палаючий жар, а вода в казані почала булькати, з сералю прибіг ще один захеканий раб з