Перстень Борджіа - Володимир Нефф

були заарештовані, як того забажав Пан, і їх привели до сералю ласкаво, тактовно і без скандалу, але і при цій ласкавості й тактовності, хоча вони обидва з самого початку передбачали, що така мить рано чи пізно наступить, бо не може не наступити, а отже, були до неї готові, вони злякалися, особливо Гамді–ефенді, тому що він був людиною спокійною й боязкою, а крім того, знав стосунки в сералі краще за Петра і знав також, що людей тут карають на смерть з причин набагато дріб’язковіших, ніж ті, в які їх заплутав диявол. Але коли їх впустили до малої зали аудієнцій, де нещодавно відбувалося змагання потвор, у Петра теж мало не зупинилося серце, тільки–но він побачив біля підніжжя султанового крісла сухорлявого, мабуть, недужого юнака чи, скоріше, хлопця, що сидів навпочіпки й широко усміхався йому назустріч бездумною посмішкою ідіота, пильно втупивши в нього свої великі совині очі.

Петр, як ми знаємо, жив у сералі вже три роки і, хоча більшість цього часу провів у підземеллі, чудово знав, що султан має недоумкуватого брата Мустафу, якого, всупереч старій турецькій традиції, що наказувала володарям убивати своїх братів, султан убити не наказав. За цей вияв слабкості й нерішучості його таємно, але вперто й різко засуджували — до речі, не зовсім неправомірно, бо цей жорстокий звичай душити можливий майбутній розбрат в зародку, відразу після роздачі карт, щоб не порушувати гру, зовсім не такий варварський, як може здатися на перший погляд.

Ну, а Петр Кукань із Кукані визнавав свободу людської волі, особливо своєї власної волі, і, як би його не крутило життя, як би його не ганяло, він уперто й принципово вважав себе володарем власної долі, навіть тоді, коли кілька років тому, як ми добре пам’ятаємо, він послухав одного пророцтва, тривожного й підозрілого, і стрімголов кинувся з міста Пассау на батьківщину, до Чехії, в замок Српно, сподіваючись знайти там те, що мало принести спасіння всьому людству, — Філософський камінь, — тоді він справді був вільним, бо все залежало лише і виключно від його рішення, повірить він тому потойбічному посланню чи ні. Завжди, за всіх обставин вільний, він не визнавав існування у своєму житті так званих мотивів повторення, загальновживаних у епічному творі, дія якого підпорядкована художнім замірам оповідача, через що постаті, вигадані й створені ним, скажімо, такий собі Роланд чи лицар Дон–Кіхот, не можуть нічого іншого, як безвладно рухатися стежками його оповіді. Петр не почувався, а може, не хотів почуватися безпорадним, не відчував, а може, не хотів відчувати себе іграшкою фатуму, вищого за його вільний вибір, так званий liberum arbitrium, і явно не вбачав нічого особливого й фатального в тому, що вже втретє за своє недовге існування його тягнуть до трону могутнього володаря, щоб він відповідав за провину, якої не вчинив, але раптовий погляд на ідіота, що притулився до володаревого берла, вразив його до глибини душі, бо в цьому він не міг не помітити повторення іншого, добре відомого нам і вельми суттєвого мотиву свого минулого.

Ідіот дивився на Петра знизу вгору так, що його великі темні очі на дрібненькому обличчі видавалися ще більшими. І коли ці очі, тільки–но зустрівшись з його поглядом, почали йому багатозначно підморгувати, Петр цілком упевнився, що цим швидкоплинним обміном поглядів з недоумкуватим принцом справа не обмежиться.

Але тепер він мав інші, поважніші клопоти.

— Проходьте ближче і нічого не соромтеся, — привітав їх султан з небезпечним сарказмом. — Вітаю тебе, справедливий і вчений Гамді, і тебе, незнайомий юначе, якого я бачу вперше в житті, повернися до світла, нехай моє серце втішиться образом твоєї краси.

Це було жахливо, бо якщо султан вирішив, а він явно вирішив замаскувати свою похибку твердженням, що не впізнає в Петрові того огидного раба, якого обрав за чоловіка непокірливій Лейлі, і що вважає його підставною особою, проти цього не було.

Султан провадив свою попередню тезу:

— А зараз, історику, доки ми ще стоїмо поряд, як приятелі, скажи–но мені, як ти усунув справжнього Абдуллу, раба Божого, весільну угоду якого ти від імені своєї дочки засвідчив печаткою, і де його труп — може, ти закопав його в землю, а може, вкинув у води Босфору — скажи мені це добровільно, щоб я не застосовував проти тебе засоби, які розв’яжуть тобі язика.

Але нещасний історик не міг зв’язати двох слів і, з червоними плямами на брунатному обличчі, лише нерозбірливо белькотів:

— Запевняю вашу величність… — або: — На милість Аллахову клянуся вашій величності, що я нічого не вдіяв.

І ще якісь нісенітниці. Не слід докоряти чи сміятися з нього за його глупоту, бо звинувачення, яке висунув султан, було мов витесане з одної брили мармуру, без вади і тріщинки. Тому Петр вирішив грати ва–банк і поставити все на одну карту.

— Пан Двох Святих Міст, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, не помиляється, — сказав він, схиливши голову й дещо відставивши руку від тіла. — Я справді не той, якому Пан дав наймення Абдулли, раба Божого.

Історик Гамді–ефенді від переляку ступив крок назад, подумавши, що його зять збожеволів від страху, а за таких обставин це було б найгіршим, що б могло статися, а султан вищирив свої жовті зуби в лихій посмішці.

— Бак! — кинув він. — Німий раб раптом навчився розмовляти. Суцільна фальш, суцільне шахрайство, суцільна облуда; далебі, моїй величності вже зле від цього. Гадаю, на часі закінчити цю неприємну справу й наказати вас обох настромити на палю або повісити на гострі гаки, в залежності, як мені саме тепер заманеться і сподобається.

— Воля вашої величності свята, — сказав Петр. — Та перш ніж ваша величність вирішить, як нас покарати за те, що одне дівча було балакуче й простодушне, насадити на палю чи повісити на гострі гаки, прошу вас зважити, чи немає тут певного протиріччя. Ваша величність сказала, що я хтось інший, ніж німий Абдулла, раб Божий, і я підтвердив цей факт своїм визнанням. Але ж цілком природно й очевидно, що я можу розмовляти, і в цьому нема ні фальші, ні