Перстень Борджіа - Володимир Нефф

грудях кипів подив і ляк мало не містичний, який у звичайних смертних могло б викликати перекручення всіх законів природи, наприклад, щоб вогонь почав холодити, крига палити, а дорога вгору вела б униз, рушив до своєї окремої малої зали аудієнцій у північному крилі палацу у супроводі лише гофмаршала і, спраглий помсти й сатисфакції, наказав негайно привести нещасного батька Лейли, історика Гамді–ефенді, який, довідавшись про доччину провину, вже добру годину тривожно чекав у передпокої страшної миті вибуху султанового гніву. Гамді був чоловік повнокровний, м’язистий, кремезний, але цієї миті його обличчя, звичайно брунатне, мало зеленаво–попелястий відтінок, та й на зріст він став наче менший.

— Милості, — сказав він, тільки–но підійшовши до султана. — Моя дочка не знала, що каже. Я не можу пояснити її поведінку інакше, як впливом пекельних сил, які затьмарили її юну голову.

— Твої слова марні й пусті, — відповів султан, — у них не більше ваги і змісту, як у далекому гавкоті псів з кварталу Галата, яких я накажу винищити, бо їхнє шаленство вражає мій слух. Ти заслуговуєш на те, щоб позбутися голови на пострах усім батькам, які нехтують своїм першим і святим обов’язком прищеплювати своїм дітям, байдуже синам чи дочкам, належну любов і повагу до свого володаря. Але я потребую твоєї служби, бо ти єдиний знаєшся на всіх тих документах і літописах, реєстрах, хроніках і протоколах, без свідчень яких, як не дивно, слава моєї імперії і моя власна перетворилася б на шепіт юрби і звичайнісіньку легенду, яка розвеселить і потішить, але якій навряд чи можна вірити. Через це ти і залишишся живий і твоя негідна дочка теж, але вона лише для того, щоб шкодувала, що смерть оминула її. Я присягнув своєю головою, якщо вона хотіла позбавити себе життя, щоб уникнути мого кохання, я надам їй справжню підставу накласти на себе руки. Я її…

Цієї драматичної миті султан зробив паузу, щоб втішитися смертельною тривогою Лейлиного батька, історика Гамді.

— …віддам заміж за найбрутальнішого і найогиднішого зі своїх рабів, віддам негайно, аби вона спала з ним ще цієї ж ночі.

І султан, закінчивши свій вирок, з жорстокою посмішкою втупився в старого історика, який стояв перед ним блідий, заплющивши очі, щоб за опущеними віями приховати вираз свого горя, або, що також можливо, свого полегшення, бо віддати дочку за найбрутальнішого раба хоча й прикро та ганебно, але це, на відміну від утрати життя, аж ніяк не непоправно. Отож він схилив чоло, згорбився, безсило опустив руки й зігнув у колінах ноги, аби султан не здогадався, що насправді він радіє, що його дитя так легко вислизне з цієї паскудної халепи, і щоб той не передумав.

Одначе султан про це здогадався, бо ж був не в тім’я битий. Те, що знав про вартість життя старий історик, те знав і він, Найвищий із Найвищих. Та оскільки найбільша лють уже минулася, він усвідомив, що коли б наказав стратити чарівну Лейлу за її небажання належати йому, він би лише збільшив і поглибив завдану нею ганьбу. Отож султан поглянув на Лейлиного татуся з усмішкою чистокровного садиста, ніби щойно оголошений вирок він справді вважає за найстрашніший і найжорстокіший. А далі сказав:

— А зараз поглянемо на женихів. Вони готові?

Гофмаршал, імпозантна постать з довгою білою бородою, яку на дворі, крім султана, мав право носити лише він, з гідністю підтвердив:

— За вашим наказом, мій султане, я розпорядився, щоб управитель двору зібрав і привів тих найбрутальніших з брутальних, найбридкіших із бридких, найогидніших з огидних рабських виродків.

Він дав знак воротареві, який відгорнув запону задніх дверей, з яких за мить увійшли управитель двору та двоє вартових–татар у повній уніформі, у шпичастих шоломах, з оголеними ганджарами, кінчиками яких вони підганяли вимащеного гноєм юнака з обличчям, позначеним винятковою тупістю і спотвореним заячою губою. Здавалося, він просто не усвідомлює, що з ним діється, чи то його ведуть до в’язниці, чи на страту, чи шмагати, чи куди там можна вести таких, як він, але йому через глибоку тупість це цілком байдуже.

— Це, ваша величність, наш найзлиденніший слуга зі стайні, витирач.

— Витирач чого? — запитав султан.

Управитель двору трохи поміркував, як би правдивою відповіддю не вразити султанового слуху, але, помітивши нетерплячий рух останнього, квапливо відповів:

— Він витирає мокрою ганчіркою анальні проходи коней сералю, щоб туди не сідали кусючі комахи.

— Такий красень, а має таку професію? — здивувався султан. — Та це ж парубок хоч куди, ставний, вродливий, та ще й, видно, покірний і тихий. О, це б наша молоденька завищала від радості і блаженства і облизала б усі десять пальчиків, отримавши такого чоловіка. Це все, що ти можеш мені запропонувати з огидного? Пам’ятай, коли моя величність бажає бачити щось огидне, це справді мусить бути настільки бридким і паскудним, щоб на нього не могли дивитися не те що люди, але й кішки й собаки!

— Мій султане, я приготував ще й інші екземпляри, — сказав управитель двору.

— Давайте ж, давайте, чого чекаєте? — заволав султан, переборюючи страшенну огиду.

Другий жених, якого управитель двору продемонстрував своєму Найвищому панові, був чоловічок із двома горбами, вилизувач виразок: його язик і слина, кажуть, мали особливу лікувальну силу. Він мав горби спереду і ззаду, один на плечах, другий на грудях, та й на обличчі був досить потворний і огидний, але при детальнішому огляді виявилося, що Аллах, пожалкувавши йому краси, щедро винагородив його чоловічою статтю; мстивий султан, не бажаючи дати Лейлі нічого, з чого б вона могла тішитися, наказав привести наступного жениха.

Це був топчій трупів, якому припало наступати на черева померлим, щоб видушити з їх нутрощів усі нечистоти: жовтий, немічний дідок, що хрипів, сипів і тремтів, такий худющий, що, подивившись на його тіло, мимоволі виникало питання — як можна мати стільки кісток? І цього слабака султан відкинув, бо сіромаха вже дихав на ладан і йому самому треба було пошукати, хто топтатиме йому черево, отож покарання бунтівної Лейли було б надто