Чорна Брама - Віктор Семенович Михайлов
Глафіра відчинила двері і завмерла на порозі. На лаві сидів Саша Кондаков, чисто поголений, молодий. На ньому була сорочка, яку вона сама вишивала на «Зірочці», коли йшли з верфі. Тільки вузькувата, мабуть, стала йому та сорочка, а може, зіпріла в скрині — розірвалася лід пахвами. Сидів Саша на лаві, дивився на Глафіру і сміявся.
— Прийшов… — від порога озвалась Глафіра, а в самої губи затремтіли. — Чому ж так довго?
— Повітер'я[21], Глашо, не було, та й занесло мене далеко.
Він простяг до неї руки. Глафіра, наче тільки й ждала цього, кинулась в його обійми.
— Олесику, Сашуню! Поповиглядала я тебе, голубе мій! — Тільки тепер вона помітила, скільки рисочок на його обличчі накреслив час. — Де ж ти пропадав стільки років? Як жив? Чому не писав?
— Від тебе, Глашо, нічого не приховаю. У полон я попав тяжкопоранений. Війна скінчилась — у таборі під Мюнхеном два роки був. Все до тебе, Глашо, рвався, та не вирвався. Там у нас подейкували: хто був у полоні, тому краще додому не повертатися — тюрма та каторга, а чужа сторона хоча й лиха мачуха, та все ж не тюремник. Подався я за океан. Як жив, сама розумієш: на чужині, як в океані, — ноги кволі. Бачу я, люду там неприкаяного видимо-невидимо. Ждатимеш покірно свого талану — не діждешся, треба самотужки пробиватися. Ти, Глашо, знаєш, я на видумки різні майстер, але скільки не бився — виходило, як тому Савці, що не має долі ні на печі, ні на лавці. Сплавляв я ліс на річці Горн у штаті Монтана. Служив солдатом у Гондурасі. Помічником механіка плавав на смердючій каботажці, рейс Чарльстон — Савенна — Джексонвіль. Навіть робив бізнес на рибі, але капіталу не нажив. Якщо все, що я пережив за ці роки, пригадати та записати — книга-роман вийде, почнеш читати — не одірвешся. Час та розлука любов сушать, а я з року в рік усе дужче тебе любив, Глашо, журився. Та на самій журбі моря не перепливеш. Трапився мені один чоловік, нібито наш, росіянин. Не можу збагнути, звідки він міг дізнатись про моє життя, але знав він усе достеменно. Хочеш, каже, жити по-людськи — ось тобі п'ять тисяч шведських крон на норвезький банк у Нурвогені, а п'ять тисяч опісля, коли діло зробиш. Гроші немалі. Такі гроші з доброго дива не дають. Але сама знаєш: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Погодився я. Тоді саме жив я в африканській країні Конго. Працював наглядачем на руднику О'Катанга. Собаче життя, собача й робота. Тільки я підписав документ, посадили мене в літак і відправили в Гамбург. Але тут… Ти, Глашо, двері замкнула? — спитав Кондаков.
Він прислухався біля порога, відчинив двері, вийшов з будиночка, оглянув усе довкола і повернувся, защепнувши двері на гачок.
— Жодній людині не говорив я того, що тобі скажу, — почав Кондаков і так прикрутив гніт, що лампа ледве не погасла. — Коли темно, здається, ніхто тебе не підслухує, а при світлі і стіни мають вуха.
Він підійшов до Глаші, торкнувся її гарячих рук, обняв.
— Переправили мене, Глашо, — заговорив знову, — літаком у Гамбург, велике портове місто. Посадили вночі на машину і довго кудись везли. Почав я жити в окремій кімнаті. Годували мене як на заріз, до сьомого поту ганяли по різних науках. Не погладшав я, а, навпаки, охляв.
— Чого ж тебе, Саню, вчили? — дивувалась Глафіра.
— Стріляти, так щоб без промаху. Писати, щоб тільки той міг прочитати, кому адресовано. Вести передачу по рації, щоб не запеленгували. Вчили бути не тим, хто ти є. Протягом восьми місяців навчали всіляких наукових хитрощів.
— Не розумію я, Саню. Вчили тебе день обертати на ніч. Лампу ти прикрутив, а людині ж світло, як повітря, потрібне. Все живе до сонця тягнеться.
— Дерево прагне до сонця, а людина — до щастя!
— А де ж воно, Саню, твоє темне щастя?
— Ти, Глашо, моє щастя.
— Я з тобою, Саню, з тобою…
— Надивився я на жебрацьке щастя та на голодну любов. Ми з тобою в Нурвогені будемо жити! Мотобот купимо — «Зірочку», як спомин про ту, архангельську. На свою тоню ходитимемо…
— Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити — ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.
— Спину хочеш гнути?
— Не терши, не м'явши — калача не їстимеш.
— Я тебе кличу на свято, а ти в буденщині загрузла! До щастя тебе кличу…
— Легко кличеш, немов у кіно.
— Чому легко? Зроблено тільки половину справи. Щастя треба ще заробити.
— Але ж чуже воно, Саню, щастя…
— Чому чуже?
— Не наше, не російське. Ти сам чужину мачухою називав, а мене від матері хочеш забрати.
— Одне діло на чужині в чужу калитку зазирати, а зовсім інше — власною калиткою труснути. Гроші, вони скрізь гроші — і карбованець, і шведська крона.
— А за віщо ж тобі, Саню, шведські крони?
— Я про все розповім. Але без твоєї допомоги сам не впораюсь. Та й тобі, щоб зі мною до Нурворена податись, треба себе показати, довір'я заслужити. Я за тебе, Глашо, поручився. Мене там запитували — минуло багато часу, сумніваються вони, а я: «Там, кажу, люди не змінюються!» І бачиш — не помилився. Стривай, Глашо, я визирну у віконце, чи не підслухує хтось. — Він підійшов до вікна, відхилив завіску і припав лобом до скла.
Грубка була вже аж червоною від жару, що просвічував крізь нещільно причинені дверцята. Голова Глафірина палала, а тіло проймало
