Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Ашоту не хотілось відповідати Гагікові. Струсивши з себе сніг, він пішов до тієї стежки, яка так підступно зустріла їх і замкнулася, мов пастка.

Юні мандрівники спокійно просувалися Диявольською стежкою, мов кози, слід у слід, поки схил не став крутим. Що далі, то важче й небезпечніше було йти. Бо й справді, як ступати, коли ледве тримаєшся на ногах?..

Подекуди сніг із стежки змело вітром, але більша її частина була вкрита талим, як каша, сніговим місивом.

Хлопці зупинились і уважно подивилися навколо.

— Стежка така вузька, що працювати доведеться по одному, — сказав Ашот. — Ну, ви погрійтесь на сонці, а я почну.

Проміння сонця, відбиваючись од мокрого снігу, теплими хвилями огортало обличчя юних мандрівників. Від цього тепла чи, може, від роботи Ашот розігрівся; він скинув свій старенький піджак і подав його Асо.

Замість того щоб узяти піджак, пастух ступив уперед.

— Тепер я… Моя черга, — коротко заявив він, починаючи розкидати сніг своєю палицею.

— Так ми багато не розчистимо. Спробую зробити щось на зразок весла, — мовив Ашот і відійшов убік.

— Прошу в мої функції не втручатися! — заявив Гагік і побіг до печери, щоб зробити весло.

Спочатку він нарізав молодих гілочок, тоненьких, як олівці, склав їх біля вогню, а потім заходився плести з них щось схоже на маленький плотик. Працював Гагік довгенько, мабуть з годину, зате лишився дуже задоволений і, випадково глянувши на поличку з горобцями, подумав: «Жаль, нема тут нашого керівника. Може, премію дав би з горобців…»

— Іде лопата, йде! — вискочивши з печери і розмахуючи над головою своїм саморобним знаряддям, кричав Гагік.

Бойнах полював у кущах на мишей. Почувши вигуки Гагіка, він басовито загавкав і побіг слідом за хлопцем.

Припасували сплетене Гагіком весло до палиці і по черзі почали змітати сніг із стежки. Робота посувалася тепер легше, і чим далі вони пробивались, тим міцнішою ставала надія побачити нарешті білий світ…

— Так не годиться, хлопці, — несподівано оголосив Ашот. — Хай частина з нас працює, а частина шукає якусь їжу, щоб поповнити запаси. Всім нам стояти нема чого.

Найлегше лазили по скелях Асо і Гагік. Вони й пішли оглядати западини. Шипшина, схована в Масрупі, закінчилась. Довелося шукати нові ягідні кущі, і, звичайно, обидва хлопці скоро стомилися. Нарешті, в одному віддаленому куточку, на виступі скелі, перед ними зачервоніли на сонці якісь цяточки. Гагік весело загукав:

— Ой ви милі мої вітаміни «це»! Почекайте, я зараз доберуся до вас!

Поки Асо і Гагік збирали ягоди, Ашот і Шушик по черзі розчищали стежку, а Саркіс мовчки стежив за їх роботою, не наважуючись пропонувати свою допомогу.

— Ти, Шушик, піди в печеру і поглянь на вогнище… І взагалі даремно ти прийшла з нами. Адже вирішено, що тобі робити…

— Як же я піду до вогнища, коли ви всі тут працюєте? — жалібно заперечила дівчинка.

Саркіс починав розуміти, яку радість відчувають товариші, розчищаючи стежку. А він лишається осторонь, не може разом з ними поділяти цю радість. Нарешті, поборовши в собі соромі, хлопець наважився підійти до Шушик.

— Дай я трохи покидаю…

Шушик посміхнулась і дала йому лопату, але Ашот різко вихопив її з рук Саркіса і заходився працювати сам. Швидкими нервовими рухами він скидав сніг у провалля, і в кожному русі його рук відчувалось приховане роздратування. «Він просто ненавидить мене», — подумав Саркіс. І від цієї думки в нього защеміло в серці.

Робота посувалась дуже повільно. Та коли трохи відпочили, поснідали червоною соковитою шипшиною, яку принесли Гагік і Асо, всі відчули себе краще, і діло пішло веселіше. Хлопцям додала сили не стільки шипшина, скільки зростаюча віра у близьке визволення.

Так попрацювали до полудня і, прикинувши, визначили, що від снігу ледве очистили четверту частину стежки. Правда, чим далі, тим більше скеля спускалася вниз. Подекуди вона навіть нависала над проваллям, а ущелини, що перетинали стежку, були ще далеко попереду. І все ж такими темпами можна було розчистити шлях з Барсової ущелини днів через шість-сім, якщо до того часу не випаде новий сніг і в них щодня буде їжа.

Коли всі вже потомились, Шушик тихо, аж докірливо, запитала Ашота:

— Чого ти такий упертий, і досі не дозволяєш Саркісові працювати?

Саркіс сидів збоку і дивився в провалля.

— Ти думаєш, він хоче працювати?

— А хіба ти не бачиш — кається…

— Кається, бо важко, а ти наївна і погано його знаєш. Скине дві лопати снігу, а потім хвалитиметься в селі, що вивів нас із ущелини!

— Не будь таким жорстоким, Ашот.

— Гаразд, спробуємо. Поклич його!

— Саркіс, іди й ти працюй з нами! Керівник сам тебе кличе! — з радістю в голосі крикнула Шушик.

Саркіс мало не відповів іронічно: «Ага! Нарешті, він порозумнішав!» Однак стримався.

Взяв хлопець лопату, але задоволення від роботи мав лише перші кілька хвилин. Потім відчув таку втому, що лопата стала для нього справжнісінькою мукою. Ні, не звик він напружувати свої сили, не звик пріти від роботи. Добре, що Гагік прийшов на зміну. Саркіс з радістю передав йому лопату.

— Як ти думаєш, Ашот, чи не послати Шушик по наших любих горобців нам на підмогу? — лукаво підморгнувши, запитав Гагік.

Хто міг заперечити проти такої допомоги? І Шушик зараз же побігла готувати обід.

Сонце вже сідало за вершини гір, коли дівчина повернулася з смаженими на дерев’яних рожнах горобцями. Радісно гавкаючи і облизуючись, за нею плентався Бойнах. Всі хлопці одержали