Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

На дні провалля згустився і почав повільно підніматись до вершин туман. Ще трохи, й сутінки огорнули скелі, заповнивши всі заглибини, згладили зморшкувате обличчя ущелини.

Хлопці лишались на стежці до пізньої ночі. Вони ще трохи попрацювали, але більше розмовляли з Саркісом — підбадьорювали його, скидали ягоди та паливо.

Вночі сильно похолодало, всі померзли, але ніхто не виявив бажання повернутися в печеру. Тривога за долю товариша, здавалось, прикувала їх до цієї стежки, до урвища над проваллям, з якого піднімалася цівка диму. Відблиски од вогнища Саркіса часом освітлювали навколишні скелі.

— Ей, хлопче, походив би ти навколо вогнища, хоч би тінь твою побачити. Я за твоєю довгов’язою постаттю вже знудьгувався, — вперше після пережитого жаху пожартував Гагік.

І жарт, видно, допоміг. Не минуло й кількох хвилин, як на скелях скоріше затанцювали відблиски вогнища, вималювався здоровенний чорний привид і загойдався на білій поверхні кам’яних стін Барсової ущелини. Здоровенна рука піднялась і простягнулася до протилежних скель. Було таке враження, ніби раптом вийшов із ущелини казковий велетень Торк-Ангех[15] і намагається своїми довгими, як жердини, руками обламати скелі і кинути їх на ворога…

— Ось я й задоволений! — засміявся Гагік. — Час од часу показуй свою тінь, Саркіс, а ми подивимось і потішимось…

Поки Гагік жартував, Ашот, нахиливши голову над проваллям, крикнув:

— Саркіс, як, по-твоєму, піти нам чи лишитись тут на ніч?

Саркіс не обізвався.

— Бачите, знову тільки про себе думає, — тихо сказав Ашот товаришам.

— Ну, що, Саркіс? — знову запитав він.

— Самого хочете залишити?.. — почулося знизу.

— Не бійся, тепер до тебе ніякий звір не підійде, — ти в неприступній фортеці.

— Ми ж близько… Часто будемо перегукуватися з тобою, — підбадьорював Асо.

— Ні, що ти скажеш? — нетерпляче допитувався Ашот. — Хлопці тремтять від холоду. Шкода ж їх…

— Що ж я скажу… Як знаєте…

— Слухай, тепер я скажу. Візьми дрючок, відгреби вогонь ближче до ялинки і лягай на розігріте каміння. Залишайся весь час всередині западини, між її стіною і вогнищем, — так, щоб вогонь захищав тебе попереду, а стіна — позаду. Зрозумів?.. Коли каміння під тобою захолоне, знову нагреби на нього вугілля, а сам лягай на місце вогнища. Так тобі весь час буде тепло. Тепер зрозумів?

— Зрозумів. Ой, болить!..

— Нічого, кріпись… Ну, бувай здоров.

— На добраніч, Саркіс-джан! — почувся тоненький, ніжний голосок Шушик.

Чи то соромно стало Саркісові, чи потеплішало йому від цього голосу, але більше він не скаржився, не стогнав.

Хлопці обережно спустилися в ущелину і повернулись до своєї печери.

Увійшовши, Гагік одразу попрямував до того заглиблення, де зберігались горобці.

— Мої дорогі! Мабуть, померзли, бідолахи? Ось я вас зараз обскубу і на вогнику зігрію… Ой, та де ж це вони, пташечки мої?

Ашот і Шушик стояли на порозі печери й тихо сміялись.

— Ашот, склад обікрали!.. — тривожно крикнув Гагік.

Але той чомусь не обізвався.

Шушик підійшла до вогнища і, присівши на коліна, почала розгрібати попіл. Блиснули тліючі вуглинки. Дівчинка зібрала їх докупи і почала роздувати. Асо заходився стругати ножем тріски і підкладати в багаття.

— Не пацюки ж потягли горобців! — не заспокоювався Гагік. — Ашот, тут можуть бути пацюки?..

— Хтозна…

Розгублений Гагік зіщулився й ліг біля вогнища.

— От так штука, знову без їжі залишились! — похитуючи головою, бурмотів він.

Але думка про їжу турбувала не тільки Гагіка…

Всю ніч, до самого ранку хлопці час від часу виходили з печери і дивились на скелю. Вогнище горіло, і від ялинки падала донизу, в ущелину, довга крива тінь.

— Саркіс! Ну, як ти там, Саркіс? — кричали товариші, і ці голоси підбадьорювали хлопця.

Саркіс відчував, що товариші підтримують його сили, що він загинув би першого ж дня, коли б не було поблизу цих добрих, дорогих друзів…

Про те, як в скрутні хвилини розум людини працює швидше

Тривожно спали цієї ночі наші юні герої, і вранці вийшли з печери в поганому настрої. Та й природа не обіцяла нічого хорошого. Небо похмуре, їсти нічого, палива теж не вистачало… Що могли вони віднести товаришеві, який лишився на скелі?

Неохоче, мовчки почали зони виривати кущі з корінням, ламати гілля дерев, які обпалювали їх холодом і вітром. Сили не було ні в кого, а гілля не хотіло здаватись і боролося за життя, наче жива істота.

Скоро хлопці розігрілись, але настрій у них не поліпшився.

Що робити далі? Як врятувати товариша і в той же час розчистити стежку?

Гагік раптом випростався і звернувся до Ашота:

— Бригадир, ти ведеш нас неправильним шляхом.

— Чому?

— Не знаю чому, але знаю, що цей шлях невірний. Так ми всі можемо загинути. Поки сніг знову не засипав стежку, ми тільки про одне й повинні думати — як вийти звідси.

— А як же Саркіс?

— Саркіс?.. А він про нас багато думав? — несподівано спалахнув Гагік. Голод і поневіряння змучили й доброго жартівника. —