Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Тільки-но почало світати, як юні мандрівники повставали, вмилися снігом, розпалили вогонь і, як по команді, глянули на западину в стіні печери, де зберігалась їхня вчорашня здобич. Це Асо заховав її туди від жадібного Бойнаха.

Тепер пастух діставав одного горобця за одним, кидав їх у підставлений Шушик поділ і запитливо поглядав на Ашота:

— Ще чи годі?

— Кого ти питаєш? Складом продуктів завідую я, — втрутився Гагік і, відштовхнувши Асо, простягнув руку до горобців.

— Правильно, — погодився Ашот, — у всьому, що стосується їжі, Гагіка ніхто серед нас не перевершить. Хай він буде нашим завгоспом.

— Яким завгоспом? Не завгоспом, а начальником господарського управління!.. — виправив Гагік і гордо випнув свої груди. — На сніданок, — оголосив він, — кожному належить по сімдесят п’ять грамів пташиного м’яса — щонайкраща санаторна норма.

— Відваж мені мої сімдесят п’ять грамів, тільки точно, — попросила Шушик, сміючись.

— Природа сама відважила… У вірменського горобця-самця двадцять вісім грамів чистого м’яса. У самки… У самки — двадцять чотири грами, а в молодого — двадцять один. Не віриш? В середньому майже двадцять чотири з половиною… «Виходить, на кожного — по три горобці. Склад заборгує кожному з нас по півтора грама м’яса.

Так, жартуючи, Гагік роздавав горобців, беручи їх з пелени Шушик.

— А чому ти собі чотири взяв? — здивувався Ашот.

Гагік мовчки скинув шапку і показав подряпину на лобі:

— Забув?

— Ага, ми обіцяли дати тобі зайвого горобця за те, що тебе вдарили… Ну, годі жартувати. Подумаємо, що робити далі.

— Передусім треба знайти глину і зробити піч, бо інакше ми від диму подушимось, — висловила свої міркування Шушик. — Та ще якийсь глечик потрібен воду зберігати.

— А ви що скажете?

— Списи треба робити на довгих мотузках? — І Гагік показав, як їх можна метати здалеку.

— Списи навряд чи знадобляться, — заперечив Ашот. — Взимку в ущелинах лишаються тільки птахи.

— Ой, як добре! — зраділа Шушик. — То тут нема звірів?

— Є… Можуть бути… — пробурмотів Асо, пригадавши двоє хижих очей, які він побачив учора.

Проте ніхто не спитав, чому він так думає.

— Еге! Я бачу, ви збираєтесь тут зимувати? — вигукнув Ашот. — А я думаю інакше. Те, про що ви говорите, звичайно, потрібне, але гаяти зараз час на це ми не можемо. Поки у нас є їжа, треба розчистити стежку.

Він запитливо глянув на товаришів. І справді, про дим чи про холод зараз думати? Всі зусилля треба спрямувати на те, щоб вийти з ущелини.

— Ну, то ходімо! Беріть зброю.

Ашот усе ще перебував під враженням сну. Йому здавалося, що він бачить вогненного дракона, який звільняє Диявольську стежку від снігу…

Пропозиція сподобалася всім, навіть Саркісові. Після недавніх моральних ляпасів хлопець наче трохи отямився, але все ще вагався: то йому здавалося, що товариші мають рацію, то в ньому з новою силою спалахувало пригнічене самолюбство. «Порівнюють з Асо!.. О, як це важко». І коли йому сказали, що він на цілу голову нижчий за пастуха, незважаючи на високий зріст, Саркіс знову втратив самовладання. Вставши сьогодні раніше від інших, він, на зло всім, пішов до «складу» бідної білочки і, забувши про муки совісті, почав їсти горіхи. Аж гульк: перед ним знову сидить цей клятий пес. Висолопив червоний язик і б’є хвостом об землю. Саркіса охопила лють. Але що робити? І він зробив так, як одного разу радив комусь батько, — зловили на місці злочину, поділися з тим, хто тебе спіймав…

Видушивши солоденьку посмішку на обличчі, Саркіс розлущив кілька горіхів і кинув їх собаці. Зробив він це так, наче відірвав од себе шматок м’яса.

Собака, що вже звик до рослинної їжі, миттю з’їв горіхи і попросив ще. Та Саркіс міцно прикрив каменем свій «склад» і повернувся до товаришів. Першою він побачив Шушик, яка ледве трималася на ногах, і йому стало жаль дівчини. Саркіс навіть хотів був піти вже по горіхи… Але… це означало б відкрити «склад» для всіх! Ні, цього він не зробить… «Мені що! Хай кожен про себе дбає», — в думці повторив Саркіс те, про що не раз говорив уголос. Не помічали Саркіса й товариші. Ніхто не запропонував йому чистити стежку.

Але чому, запитаєте ви, Саркіса не запрошували на роботу? Про це хлопці самі говорили сьогодні на світанку, коли Саркіс ходив до «складу» білки.

Шушик вимагала припинити бойкот, скільки ж можна мучити людину!

— Поки не покається перед колективом, не припинимо… — повторював своє Ашот.

— А хіба він не покаявся, коли вночі полював на горобців? На ділі покаявся, а не на словах. Хіба це не робота?..

— Теж мені робота!.. — сказав з іронією Ашот.

— А твоєї хіба більше? — розпалювалась Шушик. — Може, ти бачив у темряві, хто скільки вбив?.. Я взагалі проти такої суворості.

— Ми суворі тому, що потрапили в суворі умови, — відповів Ашот. — Чому він не покається?.. — підвищив хлопець голос.

Після недовгої суперечки вирішили почекати один день, подивитись, як Саркіс поставиться до роботи, — добровільно працюватиме чи доведеться силувати?..

Коли всі вийшли з печери, Саркіс і собі подався туди, де починалась закидана снігом стежка.

Дорогою затримались біля того місця, де нещодавно бачили зайця. «Чому, — подумав Ашот, — вухатий ховався саме тут, на відкритому місці, під снігом, а не десь під камінням? Ось і проритий ним хід ще цілий. Очевидно, він знайшов тут якийсь корм? Цікаво, який?

Ашот ступив кілька кроків до заячого тунелю, але по коліна загруз у мокрому снігу і зупинився.

— Знаю, знаю, душа твоя не може