Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Хлопці взяли дві головешки, що правили їм за смолоскипи, кущі тернику і вийшли з печери. Саркіс, не чекаючи запрошення, теж узяв кущ і рушив услід товаришам.

Надворі було ще видно. З ясного неба дивилися зорі. Вечір здавався сталево-сірим, наче сонце зайшло, але ще розсипало з-за гір свої бризки. Все навкруги тихо й мирно спало. І гори, що підводили на тлі неба свої гостроверхі шапки, і клиноподібні скелі дрімали у вечірніх сутінках, які ось-ось мали змінитися ніччю.

Хлопці мовчки ступали слідом за Асо, який незабаром привів їх до Куріпчиної скелі. Тут вони тихо зупинилися біля темного входу печери.

Цікаво, що було на думці у Ашота? Невже вони повинні ввійти з смолоскипами в печеру?..

Ні, Ашот забрав у всіх головешки-смолоскипи і поклав на каміння — одну проти одної так, щоб вони довго тліли й диміли. Потім одвів Гагіка вбік, віддав йому своє пальто і щось прошепотів на вухо. Сам висунув уперед колючий кущ і рушив у печеру, зробивши знак іншим іти за ним.

Коли хлопці, наче духи, мовчки увійшли в чорну пащу печери, Гагік підняв пальто, як парус, закривши ним вхід зовні. Ашот подав знак, і всі почали кричати. А потім раптом замовкли. За якусь мить почулося лопотіння крил. Сполохані серед ночі горобці кинулися з переляку літати по печері. Інстинктивно вони прямували до виходу, але, натикаючись на заслону, яку влаштував Гагік, знову, як навіжені, кружляли в темряві. «Мисливці» й самі нічого не бачили. Та їм і не треба було бачити. В печері зібралася сила-силенна горобців, і хлопцям досить було весь час махати кущами; Налякані пташки, налітаючи на ці колючі перешкоди, падали додолу, деякі знаходили собі притулок у тріщинах печери, але жахливий галас, який весь час здіймали нападники, змушував їх кидати свої сховища і летіти на гілки тернику.

Гагік трохи відтулив пальто, щоб подивитись, як ідуть справи, і засунув голову в печеру. Саме тоді хтось сильно вдарив його по лобі колючим кущем. Гагік відскочив, мимоволі відкривши вихід.

— Ви що ж, — крикнув він, — на мене тепер полювати вирішили?

З печери почувся гучний сміх, а горобці, які лишилися живими, знайшли шлях до порятунку.

— Затули вихід, Гагік! — закричав Ашот.

— Ні, брат, у мене голова не чужа, щоб я підставляв її кожному… Запаліть краще вогонь!..

Роздмухавши головешки-смолоскипи, хлопці побачили Гагіка і не могли не розсміятись: лоб його був страшенно подряпаний. Гагік витяг з-під чорного чуба гостру колючку і простяг її Ашотові:

— Ну й мисливець же ти!.. Для того ти мене тут поставив, щоб було по чому віниками бити?

— Нічого, Гагік! Зате ми тобі на одну пташку більше дамо. Ану, дайте сюди смолоскип, подивимось, що робиться на полі бою.

І справді, печера була схожа на поле бою — всюди валялись підбиті горобці.

Зібравши свою здобич, хлопці склали її в шапки й кишені і веселі пішли «додому».

Тепер Асо йшов позаду всіх. Як завжди в небезпечних починаннях — туди в авангарді, звідти — в ар’єргарді. Взагалі, там, де найважче…

… У людей, що виросли серед природи, сильно розвинуті п’ять почуттів. Але є в них ще й «шосте почуття», поки що не вивчене наукою. І чи не воно, це почуття, раптом викликало в Асо думку, що хтось вперто дивиться йому в потилицю?..

Хлопець обернувся і побачив, що чиїсь очі, сяючи холодним фосфоричним вогнем, втупилися в нього з-за кущів і враз зникли. «Звір…» — майнула думка. Розмахуючи головешкою, Асо пішов швидше. Він нічого не сказав товаришам, щоб не налякати їх. «Який же звір міг тут з’явитися? Звідки і як він сюди прийшов?» — про все це думав Асо, лягаючи спати. Одне було йому зрозуміло: це не вовк. Вовчі очі він добре знав. Та й як потрапить вовк у цю ущелину? Ні, це був інший хижак…

Так міркував Асо вночі, коли його товариші вже міцно спали, задоволені вдалим полюванням.

Проте спали не всі. Ашота хвилювали цієї ночі інші думки. Досі вони навіть не збиралися розчищати стежку. Голод не давав можливості. Сам Ашот наполягав, щоб усі тільки те й робили, що добували їжу. «Підхарчуємось, зробимо запаси їжі ще на два-три дні, тоді можна буде почати»… — говорив він. І з цим доводилось погоджуватися. «Ну, а тепер їжа є, — думав Ашот. — Чекати нічого… Завтра ж спробуємо щастя. Але чим розчищати? У нас нема ніякого знаряддя. Хіба ножем лопату зробиш?»

Сон зліплював повіки, і Ашот так і заснув, не вирішивши, як і чим розчищати їм ту стежку.

Навіть у сні не давало йому спокою це питання. Він бачив себе, як пробирається з форсункою в руках, скеровуючи струмінь гарячого полум’я на сніг, що вкрив Диявольську стежку. Сніг тане, тане з неймовірною швидкістю… «За мною, вперед за мною!» — радісно гукає Ашот і сам просувається швидко-швидко, а за ним легко й весело йдуть товариші… Всі поспішають назустріч волі. Ашот обертається і дивиться, чи йде за ними Саркіс, чи не відстає, як завжди. Ні, йде. Хіба він тепер відстане?» — поблажливо усміхається Ашот.

А форсунка, ніби вогнедишний дракон, вивергаючи дим і полум’я, спалює сніг, все більше відкриває чорніючу стежку — шлях додому. «Додому, додому!..»

Про те, що куля влучає в боягуза, де б він не ховався

Дванадцятий день голоду…

Цей день, проте, був одним з найрадісніших для наших героїв. Тепер вони були озброєні не тільки пращами, а й влучними луками та стрілами. Але й це ще