Королівська дорога - Андре Мальро
Ці насторожені обличчя страшенно гнітили свідомість — вони красномовно свідчили про приниження людини, яку доля загнала в безвихідь. Розлючений кружлянням Грабо — той безперестану ходив колом по хижі, мов навколо праху власної хоробрості, Перкен відчув, як у ньому, ніби сексуальне збудження, наростає жага боротьби. Блискавкою майнула шалена думка: з гордо піднятою головою піти на пекельні муки — хай будуть поламані й вивернуті руки-ноги, відкинута назад безвільна голова, понівечене тіло, і шалене бажання, щоб усе це існувало лише для того, щоб людина врешт-решт змогла начхати на тортури, на сумління і на будь-який прояв волі, хоча б і самому довелося кричати від болю. Він був такий збуджений, захотілося поставити на карту щось більше, ніж смерть, яка стала своєрідним реваншем перед світом та звільненням од усього людського… Він відчував, ніби бореться з притягуючою нерозважністю. «Жодна людина не встоїть перед тортурами», — майнула думка, проте вона, як сказана вголос фраза, супроводжувалась якимись дивними звуками — то він цокотів зубами. Перкен стрибнув на огорожу, якусь мить завагався, упав, знову підвівся і підняв руку з пістолетом, який він тримав за дуло догори.
«Невже він збожеволів?» — затамувавши подих, Клод вів дуло свого пістолета слідом за напруженим Перкеном, який крок за кроком ішов до меойців. На галявину по діагоналі падали довгі тіні — останньою впала тінь від пістолета. Перкен не помічав нічого. Його нога стала на низький чагарник — він зробив знак рукою, мовляв, чи можна відійти вбік, бо йшов він не по стежці, й рушив далі; раптом він припав на одне коліно й одразу підвівся, напружившись, продовжуючи стискати пістолет. Рослини кололи так боляче, що на якусь мить Перкен усвідомив, хто був перед ним, — вождь уперто показував рукою на землю. Слід було покласти пістолет, який він тримав у витягнутій догори руці. Нарешті він зігнув руку, переклав зброю в іншу руку, ніби мав намір відстібнути її. Проте це не було вагання — він просто не міг рухатися. Та ось він різко нагнувся і розчепірив пальці — пістолет упав на землю.
Перкен ступив ще кілька кроків. Ніколи в житті він не ходив так — не згинаючи колін. Ноги не підкорялися свідомості — якби не сила волі, то можна було б подумати, що то якась інша невідома сила штовхає його, мов загіпнотизованого звіра, до мук. Кожен крок задерев’янілих ніг відлунював у попереку і в шиї, кожна невидима стеблина, на яку ступала його нога, прив’язувала до землі та зміцнювала витривалість його тіла, яке нахилялося то в один, то в другий бік. Що ближче підходив Перкен до меойців, то більше вони нахиляли в його бік свої списи, що тьмяно виблискували в останніх променях згасаючого сонця. Раптом він згадав, що вони не лише виколюють очі рабам, але й каструють їх.
Від цієї думки він знову завмер на місці, не в змозі пересилити власну плоть і все те, що може збунтуватися проти людини. Ні, то не був страх, бо він знав, що все одно вперто йтиме вперед, як бик. Доля може позбавити не лише хоробрості — Грабо був, безперечно, подвійним трупом. Лише борода… Чомусь йому закортіло обернутися, аби глянути на Грабо, проте він бачив тільки пістолет.
Зброя лежала зовсім близько біля стежки — майже в центрі глиняного прямокутника, і здавалося, що трава навколо неї вигоріла. Вона могла вбити семеро цих ненависних людей. Вона була найкращим захистом. Вона жила. В червонуватому промінні призахідного сонця на якусь мить зблиснули вигнуті арбалети.
Після вирваних очей і кастрації його чекає, безумовно, жахливе животіння… І безкрає, мов джунглі за цією галявиною, божевілля… Однак розуму він ще не втратив. Перкена пройняло відчайдушно-трагічне радісне збудження. Він і далі впився очима в землю, розглядаючи свої зірвані гетри, перекручені шкіряні шнурівки і чомусь бачив давній образ вождя-варвара, який, подібно до нього, потрапив у полон; запханий живцем у бочку з гадюками, умираючи, він горланив військову пісню; його підняті догори кулаки чимось нагадували порвані вузли… Страх і рішучість заполонили Перкена. Він підкинув пістолет ногою, який, дзенькнувши й перекрутившись у повітрі, впав трохи далі, і знову рушив у напрямку меойців.
Клод затамував подих і не відривав очей від бінокля. Стрілятимуть меойці чи ні? Він спробував також розгледіти їх у бінокль, але треба було зачекати, щоб очі звикли до нової віддалі, тому він одразу перевів бінокль знову на Перкена, який саме рушив уперед — із безсило звисаючими руками, задерев’янілими ногами та вигнутою, мов у корабельного стрільця, шиєю. Коли Перкен обернувся, Клод на мить побачив його обличчя; він помітив лише відкритий рот, але по напруженому тілу та плечах, які невблаганно віддалялися з кожним кроком, відчув його пильний погляд. Бінокль не бачив нічого, окрім цієї людини. Зображення попливло в лівий бік — Клод знову навів скельця на те саме місце, але Перкена вже там не було. Нарешті він побачив його досить далеко — той якраз стояв на довгій сонячній доріжці.
На якусь мить лінія меойців, до якої прямував Перкен, видалася йому зовсім не щільною. Він чітко бачив лише їхні голови, бо низ уже оповив туман. Останній відблиск сонця тремтів на рухомих речах, мов свідок людської розпуки. Його змокріла порожня рука, така ж легка, як рука хворого — стиснулася, наче шукала зброю. Раптом погляд Перкена впав на верхівки дерев, де довгими смугами багряніли останні сонячні промені, а на землі вони лише мерехтіли. Його заполонило шалене почуття волі, яку він незабаром утратить. Перебуваючи на краю жахливої метаморфози, що не давала йому спокою, Перкен уп’явся пальцями
